Борис Крамер - Зламані сходи

Шаман шукав, але щодень зневірювався. Ніби невидима сила вирвала серед дороги жовте авто, і воно безслідно зникло. Жодних натяків на обставини злочину, ані найменших речових доказів, фактів, мотивів, за які можна було ухопитись. Полковник Сахно лютував і погрожував розжалувати у званні та вигнати з роботи. Кричав, що таких дубів, як Іларій, до слідства на гарматний постріл підпускати не можна. Пропив увесь мозок і нюх, не може розкрити елементарного діла. Іларій мовчав, бо не мав що відповісти. Не в пияцтві суть, а в тупику, з якого не було виходу. Зрештою, полковник його відсторонив від справи й передав слідство молодому лейтенанту Михайлові Збруєву. Збруєв теж нічого не добився й років за два кинув справу в архів як безнадійну, до кращих часів. Зате почав рости в кар’єрі. До часу, коли прийшов до влади Горбачов, став майором і заступником полковника Сахна. Але тоді ж полковника відправили на пенсію, а Збруєв сам звільнився з міліції. Подався в бізнес. Зараз керує великим будівельним холдингом у Києві.

То були нелегкі часи. На Іларія насідав не тільки полковник Сахно, а й партійне начальство. Загадкове зникнення мисливців розбурхало людей, вони перешіптувались і нарікали на владу, яка не може розібратися. Шаман своїми розпитуваннями тільки доливав олії у вогонь. На межі розвалу СРСР запалали вогнища на задніх дворах міліції, КДБ, партійних органів. Палили все, що під руку потрапить. Справа мисливців також згоріла…

– Ви припускали, що мисливці змінили маршрут і не поїхали на озеро Біле? – я тамував у собі розчарування й усе ще шукав, як оживити давню справу.

Капітан Шаман узяв на сусідньому стільчику теку, дістав звідти карту й розкрив її на столі. Я звівся, щоб краще бачити, куди веде грубий ніготь слідчого.

– Ось цей шлях – від Емська до Білого. Я його сходив, можна сказати, пішки. Усі вісімдесят дев’ять кілометрів… А тепер дивись, куди тут ще можна було звернути. З погляду мисливців…

Ніготь посунувся по карті в протилежний бік. Кілометрів за п’ятнадцять від міста був рибний заказник. Туди теж їздили полювати. Але винятково начальство. Заказник під охороною, з білетами, пропусками й перегородженими, замкненими проїздами. Іларій і цей варіант припустив. Походив там, порозпитував, чим дуже розгнівав полковника Сахна, якому тут же зателефонували. Але ніякий гнів не утримав би слідчого від подальших пошуків, якби він знайшов бодай найменшу зачіпку. Начальство – начальством, а уражений гонор важливіший. Не було в заказнику тих мисливців. Не з’являлись вони там…

– Навіщо ти ворушиш цю давню справу? – запитав мене слідчий і склав карту.

– Вам яку відповідь дати? Ту, що одразу прийшла на язик, чи ту, яка заготовлена?

Я був невдоволений і дратівливий. Шаман розповів про свою поразку й навіяв мені почуття безнадії. Минуло сорок років, відколи тата нема. Ціла епоха. Виросло нове покоління. Хто сьогодні пам’ятає про той далекий час? Багато свідків повмирало. А ще більше так і не були знайдені.

– Не відповідай. Усе зрозуміло, – зиркнув на мене прижмуреними очима Іларій. – Пережите не знімеш, як пальто. І не повісиш у шафі. Поклик крові… О, як би я хотів тобі допомогти!

Я попросив його, щоб познаходив телефони всіх родичів начальника АТС Вербицького й кабельника Нечитайла. Хочу з ними поговорити. Може, щось згадають таке, що мене зацікавить, про що не здогадувались тоді, по свіжих слідах. А тепер по-іншому подивились.

– Правильно. Я теж над цим думав, – похвалив мене капітан. – Чоловіки пропали ще в Емську. Тільки не в буквальному розумінні. У фігуральному… І потягли за собою в дорогу якусь… велетенську проблему. Біду, що їх знищила.

Версія цікава, потребує перевірки. Я попросив розшукати інформацію про того Нефьодова, який не пустив слідчого в диспансер, і про головного лікаря. Далі в список потрапили полковник Сахно, лейтенант Збруєв і майстер та сторож зі столярного цеху. Пообіцяв, що оплачу його послуги. Він скривився, ніби я запропонував щось недоречне.

– Чи, може, звернутись у поліцію? – запитав я, роздумуючи, як діяти далі.

– Сучасні поліцейські… члена в матні… не можуть спіймати, не те що вбивцю, – скептично оцінив своїх наступників капітан.

Ми попрощались, потиснувши руки. Іларій сказав, що завжди буде радий мені допомогти, бо відчуває невиплачений борг. Він залишився в «Сторожовій вежі», а я вийшов надвір, до гойдалок-човників, які тихо поскрипували в небагатолюдному парку.