Борис Крамер - Зламані сходи

Я сів і втупився в годинник, який зупинила дбайлива сусідка.

Тиша й самотність аж дзвеніли, лякаючи пусткою. Тато колись розказував мамі, що пережив клінічну смерть. Вони проводили телефони в новому заводському приміщенні. І тата, як наймолодшого, поставили пробивати діри в стінах. Тоді ж не було такої техніки, як зараз. Гупав шлямбуром, аж пилюка сипалась в очі. А під штукатуркою був силовий кабель. Спалахнули іскри, тата вдарило, і він упав на підлогу. Злякані колеги помацали його пульс. Убило струмом!.. Зачинили кімнату й втекли, не знаючи, як повідомити начальству про трагедію. А тато отямився й бачить, що залишився сам, ледь живий, у темному приміщенні. Відчай і безсилля охопили його. Так і просидів кілька годин у самоті, без допомоги, скрутившись на підлозі в кутку, поки нарешті злякані монтери подолали страх і повернулись. Тоді він плюнув на все й полетів до мами в Емськ. Людина мусить мати близького, який ніколи не зрадить.

Сусідка зайшла у квартиру без дзвінка. У руці тримала папірець.

– Ось… Телефон тієї жінки. Нечитайло Світлана Давидівна. Вона живе в Христинівці.

Я кволо махнув рукою, щоб залишила. Матиму настрій, то зателефоную.

Коли тітка Марина вийшла, я одразу ж і набрав, не втримався. Дружина Нечитайла довго не могла зрозуміти, хто дзвонить і чого хоче. Аж відтак до неї дійшло й вона розчаровано зітхнула. Нема їй що мені сказати. За два місяці до події залишила чоловіка самого й поїхала з дочкою до батьків. Не розлучилась, навіть на аліменти не встигла подати. Що сталося з чоловіком, не знає. Приїжджав до неї капітан міліції, розпитував, чіплявся, ніби вона в чомусь винна. Так і повернувся ні з чим…

Я заснув на дивані, не роздягаючись. Годинник перед тим запустив. І він мене приколисав рівномірним цоканням.

Зранку розбудив мобільник. Він мигав оком і втікав по підлозі, наче живий. Придивився крізь дрімоту – годинник показував шосту.

– Слухаю!

Я нарешті дотягнувся до втікача.

– Синку! Не розбудив? – почувся знайомий голос Іларія Шамана.

Оце буду йому казати, що спав одягнений на дивані.

– Слухаю! – повторив уже впевненіше.

– Переглянув свої записи, – по-діловому, ніби давно вже не спить, доповів слідчий. – Дещо уточнив… Дещо перевірив… Можеш записувати?

– Зараз!

Я перебіг у мамину кімнату, сів за її стіл, знайшов аркуш.

– Диктуйте!

– Так… Сахно Леонід Яремович. Ну, ти пам’ятаєш, полковник… Живий, тільки важко хворий. Йому без року вісімдесят. Зараз лежить у лікарні, палата інтенсивної терапії. Можеш навідати старого. Зважай, коло нього крутиться син. Теж Леонід. Значить, Леонід Леонідович… Нарваний і сварливий. Він у нас тут… як прокладка. Між владою й бізнесом. Чи простіше сказати – між владою й бандитами. Бачиш, як вийшло? Тато з бандитами боровся, а син їх підгортає… Далі. Вербицька Наталія Миколаївна, дружина пропалого начальника АТС. Цій на рочок чи два більше, ніж мені, а бігає, немов коза. Заробила італійську пенсію, тепер гуляє по місту в білих штанях, ніби двадцятирічна. То така жінка, що не сумує. Двоє її діток повиростали й десь за Емськом. Не знаю де, не зміг уточнити. Та й що вони тобі скажуть? Були малі, трохи старші від тебе… Ще далі. Оті сторож і майстер зі столярного цеху повмирали. А звідти, як відомо, нема зв’язку… Зате живий головний лікар диспансеру. Полежай Ярослав Гнатович. Мешкає в селі Красне, вулиця Котляревського, 8. Оце й усе!..

– Так… А Нефьодов? – згадав я ще одне прізвище.

– За моїми даними… Нефьодов виїхав у Росію й віддав там кінці.

– Ще Збруєв… Мент. Лейтенант, який розслідував після вас, – поправився я.

– Збруєв Михайло Олегович, – кашлянув Шаман. – Цього шукай сам. Він якесь… Сіті… очолює в Києві. Не хочу навіть чути про нього!

– Я вже потроху знаходжу ваші сліди, – сказав йому із задоволенням. – Ви їздили в Христинівку до жінки кабельника…

– Слідів багато, а толку мало, – буркнув Іларій. – Заплутався в тих слідах… Я на зв’язку. Коли що – дзвони!

– Ви теж, – мовив у телефон, який вже замовк.

Тепер мушу поспілкуватися з цими людьми, щоб упевнитись, що капітан нічого не пропустив. З’явилась бадьорість, яка так мені була потрібна. Якщо вже взявся йти, то треба подолати цей шлях до кінця.

Каву випив у кав’ярні «Street Coffee», що відкрилась недалечко. Вирішив спершу навідати в лікарні полковника. Він тоді був вирішальною фігурою в розслідуванні. Відсторонив капітана й призначив лейтенанта Збруєва. Напевно мав свої мотиви, про які Шаман може недоговорювати. Лікарня була за автострадою, на тому боці. Тож я прикинув, як туди дістатися, і пішов пішки. Заскочив у магазинчик і купив старому солодкої водички та сухого печива. В Емськ прилетів літаком, не раз пошкодував, що не маю авто. Але в мене є план – проїхати маршрутом мисливців усі вісімдесят дев’ять кілометрів. Завтра візьму автомобіль напрокат і поїду.