Борис Крамер - Зламані сходи

Повечеряв у ресторані «Блакитний силует», заледве прочитавши меню в холодному голубому світлі, що тут панувало всюди. Господарі ресторану шукали свій неповторний почерк і зупинились на фішці зі світлом. Мене переслідувало дивне відчуття: місто моєї юності було чуже й незнайоме. Чверть століття тому, сімнадцятилітнім, я покинув його й полетів у життєві мандри. Зрідка, звичайно, навідувався до мами, згадував друзів-однокласників, як ми бігали отут дворами та відганяли хлопчачі компанії «з того боку». Тоді були молодіжні змагання: укріпитись у своєму мікрорайоні й нікого стороннього не пускати. Район на район, як в американському регбі, – голову вниз, праве плече вперед… Деякі хлопчачі банди завойовували по кілька кварталів і ставали козирними, на них звертали увагу дорослі, яким треба було «порішати питання». Як добре, що мама мене часто затримувала вдома й сухо начитувала ненависні диктанти.

Емськ щедро світив вогнями й поночі здавався чужим. Усе знайоме – і водночас інше. Нові деталі й штрихи – вогні реклами, палахкотливі вивіски, потужніший, ніж завше, шум автостради, говір веселої молоді на терасах кафе й ресторанів – підказували, що я в цьому місті ще не бував. Ніби несподівано отямився, прокинувся й не знаю, де перебуваю. У паралельній реальності?.. Це відчуття поглиблювала зустріч з Іларієм Шаманом, який розповів деталі слідства. Сорок років тому він, упевнений у собі слідчий, фахівець своєї справи, зазнав нищівної поразки. Жовті «Жигулі» пропали, ніби крізь землю провалились. І відтоді його кар’єра покотилась донизу. Що б Шаман не робив, його впевненість розбивалась об поразку з мисливцями. Не міг заспокоїтись і визнати, що безсилий, нема жодної нитки, за яку можна потягнути. Усе міркував до безсоння й дзвону в голові, перебирав версії й варіанти. Схуд, як загнаний хорт, що втратив слід. Поразка труїла його й не давала змоги вільно дихати. І наскоки полковника Сахна тільки добивали, змушували все частіше зазирати в чарку. Не було везіння, талану, то вже й не повернеться. Розчарований Іларій, попрацювавши дільничним, згодом пішов на пенсію й зайнявся колекціонуванням холодної зброї.

Удома сусідка тітка Марина чекала біля дверного вічка, бо як тільки дзенькнув ключами, одразу виринула за спиною.

– Юрчику!.. Ти, мабуть, голодний, – вигукнула. – Я спекла налисників. Скуштуй!..

Тітка Марина завжди була членом нашої сім’ї. Син Костян десь валяється на нарах, а Семьйон Семьйонович обманув, утік на той світ.

– Я не голодний, тітко Марино, – відповів, не обертаючись.

– Тобі сили зараз треба, – повчально сказала сусідка.

– Що ви маєте на увазі?..

Я нарешті відімкнув замок і озирнувся.

– Не кожен день маму хоронять, – мовила тітка Марина, і сльоза капнула в тарілку.

– Ви пам’ятаєте якісь обставини того, як мій тато пропав? – запитав я її без переходу.

– О!.. О!.. Та коли то було! – сусідка зачудовано сперла руку з тарілкою на поручні сходів, ніби готувалась до довгої розмови. – Твоя мама чекала його в суботу ввечері. Потім чекала в неділю на вечір… Думала, добре полюється, залишились на вихідні. А як уже в понеділок він не приїхав, то… Тут міліція почала ходити. Випитувала, коли поїхали, куди поїхали, з ким поїхали… І мене запитували. Чи не мав твій тато ворогів. А я що знаю? Нічого не знаю… Якось твоя мама мене пригостила горобцем, якого він підстрелив. Чирок називається… Ну, я тобі скажу! Мало зуби не поламала. Кістки та шкіра… Тверде м’ясо, наче дублене… Ой, Юрію, не повертайся назад. Минуле нехай собі йде. А ти живи…

– А когось із родичів… його друзів… знаєте?

Я не мав жодної надії, що вона мені допоможе, але треба було кудись рухатись, шукати. Іноді відповіді лежать перед нами, а ми, сліпі й бездумні, не бачимо їх.

– Чекай, – замислилась тітка Марина й таки всунула мені тарілку. – У мене є одна знатуха… Клавка-бухгалтерша. Ми з нею разом у ЖЕКу працювали. То вона дружила з жінкою цього… Як його? Що багато пив. У підземних люках совався…

– Кабельника Северина Нечитайла, – підказав їй.

– От!.. Северина. Зараз піду подзвоню до неї. Може, що розкаже.

Вона повернулась у свою квартиру, а я зайшов до себе. Налисники тицьнув при вході на тумбочку, де в акуратної мами стояло чисте взуття. Знову сам, і знову охоплюють дивні відчуття страху й незахищеності. Ніби залишився один на цілому світі, і ніхто мені не прийде на допомогу, коли вона знадобиться. Мами нема, Ія втекла, забрала сина, тато ще в дитинстві пропав. Чого мене всі покидають? Що зі мною не так?..