Борис Крамер - Справа «Про страчений одяг»

Ранок видався звичним і не віщував несподіванок – Олексій Олексійович на планерці стукав коліньми під столом, скидався, як норовливий кінь, якому випало тягти важку борону, буркотливо нарікав на безглузді верхи, які замість того, щоб реформуватись, чіпляються до кожної літери, воловодять, щодень вимагають звітів про наступальні операції на фронті боротьби з корупцією, наче та корупція сама зазирає у вікна та закликає: «упіймай мене», а вони лінуються хапнути її, бо нема як, треба звіти та інформаційні довідки писати – святився б гурток, якби не чортова з’їжа. Насамкінець прокурор вичавив із себе звичне: хоп-хоп-хоп, алюр три хрести – і відпустив з очей геть.

Артем Нагорняк тільки сів до паперів, тоскно зітхаючи, бо писати звіти – це кара Божа, краще від підлоги віджиматись; як у двері зазирнула секретарка Мар’яна і проспівала голосом Робертіно Лоретті:

– Яма-а-айка!..

Щуплява дівчина сьогодні була у повній бойовій готовності – кольорова блузка й обвислі штани, що тісно приставали на худих сідничках, губи хижо червоніли помадою. Вона ніколи не хандрить, не падає духом, не розпускає нюні, тримає ніс за вітром і завжди вгадує бажання й порухи начальства. Прямо природжена сторожа з передбанника.

– Ти чого така розбитна?.. – підморгнув до неї слідчий. – Хтось заміж покликав?..

– Іди!.. Там тебе полковник Ковтун чекає, – злорадно повідомила секретарка. – Гуде, як літак у небі!..

– Де чекає? – удав дурного Нагорняк.

У них із начальником міліції взаємна антипатія: зі старого пса завжди скачуть навсібіч кусючі блохи.

– В Олексія сидить!.. І матюкається!.. – округлила відретушовані очі Мар’яна. – Вуха в’януть…

– А ти не притуляй їх до дверей, – порадив співчутливо Артем.

У кабінеті Піонтковського набурмосений, не від світу цього, Микола Іванович смикав себе за прокуреного вуса, стукав порожньою люлькою по столу, ніби генералісимус перед вирішальним боєм, над ним нависав стурбований прокурор – обидва розглядали порізаний, порваний, посічений, потятий, покроєний, пошматований ножицями чи вовчими зубами – на дрібну ялинку – полковничий кітель із погонами. Слідчий і собі мовчки витріщився на те дрантя.

– Які люди!.. І без охорони!.. – вигукнув Артем до полковника замість вітання. – Над чим лоби морщимо?..

– А ти що думав?.. В окремі… екзотичні… місця начальство пішки ходить, – не поліз за словом у кишеню гість.

– Агій!.. Миколо Івановичу, притримайте язика! – обірвав їхнє дружнє смикання за барки районний прокурор. – Як тільки бачу вас удвох, так зразу в мене… алергія починається!.. Що це за звичка така?..

– Хм… Я його, нахабного… – спробував щось відповісти полковник, але прокурор обірвав:

– Ближче до тіла!.. Чи то пак, до вашого френчу…

– Гаразд… Отака, друзі, лиха оказія! – розправив перед собою порізаний френч начальник міліції. – Без вашої підтримки задачку не розв’язати… Щоб йому руки покорчило!.. Щоб йому ні дна, ні покришки!..

– Коханка помстилася?.. – тямуще кивнув на знищений мундир молодий слідчий.

– Не вправляйся!.. Ловелас хрінів!.. – гаркнув полковник і блиснув золотим зубом. – Мої коханки… якщо й були… давно вже… кваліфікацію… втратили. Тут якась інша біда ножицями попрацювала… Щоб її на вітряки понесло!..

– Розкажіть до ладу, – районний прокурор сів у робоче крісло.

– Та ж кажу!.. – неслухняно настовбурчив руді вуса начальник міліції. – Удосвіта відчинив двері – і до турніка!..

– Овва!.. Ви на турніку займаєтесь?.. – здивовано перебив Артем.

– А ти що думав?.. Мішком висю?.. Вишу?.. – порадував прокурорських своєю формою Микола Іванович. – Двадцять один раз підтягуюсь!.. Потім підтюпцем округ подвір’я… Щоб люди не глипали.

– Казали ж: усе, хлопці, за посаду не тримаюся, – нагадав Артем давню клятву полковника зцідити у знайомого ескулапа собачу кров і піти у відставку. – Іду на заслужений!..

– А до чого тут посада?.. – Ковтун позирнув на слідчого, як на недолугого хлопчака. – У здоровому тілі…

– … мертві бджоли не гудуть, – буркнув казна-що Олексій Олексійович і нетерпляче підігнав. – Агій!.. Не можете ви без… гризні. Ближче до теми!..

– Ну от… Підтягнувся й біжу доріжкою, – продовжив оповідь спортивний начальник міліції. – Дивлюся… Біля хвіртки лежить… Порізаний… Зранений… Увесь у дірах… Кітель із погонами. Якась нечиста підкинула!.. Щоб їй руки покоробило!..