Борис Крамер - Справа «Про страчений одяг»

– Ви думаєте, що це чоловік?.. Вам виклик кинув?.. – глянув на френч крізь збільшувальні лінзи Піонтковський. – Може, хтось із колег?.. Обділених кар’єрою?.. Чи покараних?..

– Тю!.. Ну не баба ж!.. – зиркнув на них, як нетямущих, ображений таким легковажним до нього ставленням Микола Іванович. – З начальником міліції захотіла тягатись…

– Тут ворожка надвоє ворожила, – взявся за старе уїдливий Нагорняк. – Бувають такі тітки, яким усе мало й мало… Ненаситні. І не тільки в любові… Там пазурі простягаються далеко далі!.. Самі ж не раз хвалились походеньками!.. Грандіозними… Молодецькими… Тепер настав час платити…

– Чого в компанії не скажеш, – сховав погляд у побатованому кітелі старий гуляка. – Я уже й за своєю косою… мерзну. Багато листя, до нього ще б – горіхів. А горіхи то вже й не родять!..

– Не прибідняйтеся!.. Двадцять один раз на турніку!.. Не кожен свій задок підніме! – під’юджував його до відвертості молодий слідчий. – Є ще порох… у кишенях?..

– Турнік – це такий агрегат, що прав не качає, – знову повернув собі настрій полковник Ковтун. – А з тими пискатими… Краще не заводитись!.. Уже моє ремесло бур’яном поросло…

– Може, й поросло… Та скільки з того бур’яну сиріток вибігло?.. – колупав іржавим цвяхом у чоловічому самолюбстві Артем.

– От охломон тупорилий! – скинув гривою старий жеребець. – Дам зараз!.. По паяльнику!.. І вогонь погасне!.. Причепився, як чмана до колеса… І тішиться!.. Не маю, кажу, підстав на жінок грішити!.. У мене з ними… мирні угоди. Про ненапад…

– Гаразд, зайдемо з іншого боку, – оступився для розваги слідчий.

– Заходь, – погодився гість з порізаним кітелем. – Де можна було взяти міліційну форму?.. У районі ще є полковники?..

– Є… Здається, зо три… Серед них мій учитель Прохір Петрович Басургін. Ото чоловік загартований!.. Ще в загороджувальних загонах служив. Міг вліпити кулю помежи очі й не скривитись… Розказував… Про дезертирів. На, каже, убогий, пий повний гранчак, бо зараз у потилицю буду тобі кулю вганяти!..

– Гарних учителів мали, – присвиснув Артем, який пройшов службу на Балканах. – Нічого не скажеш – благородних…

– Що ти розумієш?.. У ковбасних відрізках?.. – зневажливо блимнув на той свист вицвілими очима Микола Іванович. – Та на таких людях, як… Прохір Петрович… міліція трималась. А тепер на кому?.. На мішках з лайном!..

– Не знаю… Вам видніше, – охоче погодився слідчий, який навмисне хитав старим служакою, аби забрав заяву та забув про порізаний френч.

– Що мені видніше?.. – пригледівся до нього збитий з пантелику полковник, відчуваючи смислову підніжку. – Форму нині можна купити на будь-якій барахолці. Чи у воєнторзі… І ніхто в тебе документів не спитає. Демократія, мать її за ногу!..

– Тобто вирахувати, де пошита і ким отримана, неможливо?.. – уточнив допитливий Нагорняк.

– Ех-ма!.. Це ж тобі не «калаш» із заводським номером, за яким можна простежити, у чиїх руках побував. Нумерацію комірців не придумали!..

– А шкода!.. Уявляєте?.. «Калаш» під контролем, комірці пронумеровані… Усі ходять строєм. Під наглядом… Прохора Петровича. Порядок у танкових частинах!.. – продовжив його думку прокурорський егоїст.

– Ні… Краще отак: продавати форму з-під ніг! – підтримав його кпини непохитний вихованець бійця загороджувальних загонів. – Щоб будь-яка шваль могла одягти на себе і комп… компрометувати державу!.. Ходити в ній, не заслуживши!.. І грабувати!..

– Або порізати й підкинути вам під хвіртку, – продовжив можливі дії винахідливої швалі Нагорняк.

– Або порізати й підкинути мені під хвіртку, – погодився в унісон полковник Ковтун.

– Здрастуйте! Станція «Вилізай»!.. – підсумував беззмістовність їхніх гучних перекорів прокурор Піонтковський. – Агій на вас!.. З чим прийшли, з тим і приперлися… Хоч одну толкову версію можете висунути?..

– Отже, давайте вважати так, – змирився з несподіваною справою Артем Нагорняк. – Інцидент з формою стосується звання й посади Миколи Івановича. Значить, проблема ховається у його роботі. Коханок, на прохання трудящих, відкидаємо… Хоч і шкода! Такий смачний шмат… Прямо по руках жир тече!.. Гаразд, гаразд, не ворушіться, товаришу полковник, бо загублю нитку червону… Хтось незадоволений роботою нашого незамінного заявника познущався над його мундиром.

– Не моїм мундиром! – уточнив гість і вкотре постукав порожньою люлькою по столу. – Аналогічним… Невідомо де придбаним.

– Схожим… Такого ж типу… З тієї ж системи… Кітелем. Що це значить?..