Борис Крамер - Справа «Про страчений одяг»

– Це ваш мундир?.. – запитав Нагорняк.

– Ні! Не мій!.. Мої усі на місці!.. Перевірив!.. А цей підсунули, – хмуро поглянув на знищений френч міліційний гість.

– Ну то в сміттярку його – та й годі! – безапеляційно порадив молодий слідчий, відчуваючи, що цей менінгіт потятий двоє начальників хочуть перекинути на нього – робити йому нічого, нехай досліджує, хто познущався з честі мундира гонорового полковника: старий собацюра відпустив з прив’язі уяву, а вона й розгулялась від шалу.

– Так не піде!.. – не погодився затятий Микола Іванович. – Треба найти!.. Щоб здачі дати!.. Нема чого!.. Знущатись. Я ж не який-небудь… Сірячина… А начальник міліції! Державний чоловік. І сприймаю такі жести як замах… на авторитет. На життя!.. Не менше…

– Чого не доручите своїм?.. Михайлові Чорному?.. – усе намагався відкараскатись від нежданого слідства прокурорський слідчий. – Він же у вас… Ого-го опер!..

– Мої трохи тупенькі. Неповороткі. Якщо не сказати гірше… Дивляться тільки прямо, а вже вбік – то й очей не скосять, – без усіляких недомовок хмикнув старий служака. – А в тебе кебета варить… Не завжди. Але… Хоч іноді…

– Дякую, ви дуже добрі, – зворухнувся, аж наче захотів його обійняти, Артем. – Та в мене й своїх справ – гора нерозібрана… Он у прокурора спитайте!..

– Ну-ну, не гримай копитом!.. Гарячий який!.. – заусміхався пшеничними вусами полковник Ковтун. – А де ж корпоративна солідарність?.. Де взаємна виручка?..

– Корпорація з вами мені приносить одну мороку, – відрізав непохитний Нагорняк. – Давайте дружити через паркан. І не перекидайте на наш бік свої бур’яни…

– Уже перекинув!.. – задоволено реготнув начальник міліції, якому урізали честь мундира. – Заява у прокурора… Лежить!.. Не відкрутишся!

– Так і є, – слухняно показав аркуш районний прокурор, якому не вдалося вискочити з Грушки на підвищення, а ця справа з покроєним френчем головного в районі міліціонера виглядала дрібною й недоречною, ніяк не додавала балів у службовій кар’єрі. – Накатав!.. Мусимо прийняти до розгляду…

– Мусимо? – безнадійно перепитав молодий слідчий.

– Згідно з законом не увернешся, – приречено підтвердив Піонтковський. – Тим паче, заява начальника міліції… Пришпилив нас!.. Дорогий полковник… Прямо… До ганебного стовпа!..

– Я такий!.. – задоволено підтвердив золотозубий вусань. – Мусите на мене попрацювати… Виявити наволоч! Яка на щось натякає… Змови будує!.. Ворожить!.. Може, ви життя врятуєте… Мені, нещасному!..

– Чого вас так заклинило?.. Чого турбує цей безглуздий… акт? – поцікавився прокурор, змирившись з тим, що легко не відкрутиться від полковникової заяви.

– Старію, – зітхнув щиросердно Микола Іванович, і, якби не блиск фікси, йому можна було б повірити. – Стаю забобонним… Нині, знаєте, які ворожки розвелись?.. Он по телевізору показують… Не встигнеш оком кліпнути, як тебе скрутить!.. Шепне над тим кітелем – і тебе поб’є, потемнить на шляху, на дорозі й куди не повернешся лицем своїм… Нечиста балом заправляє!.. Нема віри, одна недовіра…

– Миколо Івановичу!.. – скинувся й докірливо помахав на нього своїми грубими лінзами Піонтковський. – Щоб я не чув від вас отієї… беліберди! На пісній олії… Вас щось сюди конкретне привело?..

– Якби конкретне – то сам би розібрався, – розвів руками над порізаним мундиром полковник. – Не маленький!.. Умію уловлювати, що й до чого… А тут ніякого просвітку. Кому й навіщо?.. Треба було?.. Підкидати… Що цим сказано?.. І не сказано?.. Хлопці, та ж не кожного дня… начальнику міліції… форму ріжуть! Це щоб таке зробити, комусь добре припекло…

– Тоді начувайтесь, – пообіцяв авторитетно Артем. – Виверну всі ваші печінки… Без розшаркування!.. Переберу ваших коханок, їхніх ревнивих чоловіків і хабарників. Перегляну справи, де щось нечисто. Висушу болото…

– От-от!.. Давай!.. – заохотив його поступливий полковник. – Сам тобі поможу!.. Усе, що забажаєш!..

– Щось приховуєте?.. Викладайте на чистоту!.. – пішов на нього в атаку молодий слідчий. – Згадайте Осовського!.. Теж до мене прибігав. Трясця його трясла. Скаржився на стеження… А не розкрився до кінця, дурень!.. Ділок торговий… Захотів зіграти зі мною в темну!.. Задушили в маєтку. І пискнути не дали!..

– Коло дурня сиджу!.. – відповів тією ж монетою Микола Іванович, який за словом у кишеню не лізе. – Не дуже замахуйся, бо здачі отримаєш!.. Бери в напарники лейтенанта Чорного й притягни до мене ті… ножиці жваві. Щоб я їм по пальцях дав!..