Борис Крамер - Справа «Про страчений одяг»

– Що?.. – в один голос прохопились прокурор і начальник міліції.

– З Миколою Івановичем спілкуються невербальною мовою. Люди часто використовують не тільки сло- ва, а й погляди, емоції, жести, міміку, пози… Корчать рожі й дулі тичуть!.. Голий зад показують!.. Якщо все спростити… Незалежно від причин появи жести – це ознаки можливої дії.

– Простіше, хлопче!.. Не загинай!.. – приземлив його нетерплячий полковник з пошматованим мундиром. – Іншими словами: ви десь… напаскудили… напустували… побешкетували… Зробили зарубку рукою, що здригнулась… Серйозно накосячили, – дохідливо переклав йому зрозумілою мовою молодий тлумач. – Вам поставили оцінку – негативну. Вас попередили, що за помилку треба платити – або кар’єрою, або здоров’ям…

– Яка… харцизяка… Брудна шматина… Крива рожа… Має на це право?!. – обурено скочив із-за столу рослий начальник міліції. – Рахунки мені виставляти?.. Погрожувати?..

– Міліція народна, тож і морда з народу, – заспокоїв його шал Нагорняк. – Що заслужили – те й маєте…

– Притягни мені сюди!.. Цього грушківського осла!.. Нехай баньки пальцями видавлю!.. Щоб на все життя запам’ятав, з ким не можна зв’язуватись, – знавісніло дихнув слідчому в лице гіркою тютюновою хвилею розворушений полковник. – Притягни!.. Вік буду в боргу!..

Наче воно йому, Артемові Нагорняку, треба те полковникове боргування. Його монети мідні не котируються. Та й ті може відібрати, бо передумав чи не з тієї ноги сап’яновий туфель узув… Старий он побіг далі смалити люльку та порипувати залізними дверцями сейфу – цяп-цяп у чарочку вірменського коньяку, завезеного кмітливими контрабандистами з Одеси – і трава не рости, а він мусить тямувати, розкручувати, вловлювати, звідки вітер дує, кому твердий на стопу Ковтун згарячу на болючий мозоль наступив і не помітив. Для нього це звичне діло, хрустіти по людських кістках і тупо гагакати, мовби весь світ йому щось винен і мусить розступатися. Прокурорський слідчий той крок полковників не раз і на собі відчував: їм обом по дорозі тільки до того пункту, поки не зачепиш начальницьку безрозмірну честь, а далі вже й недруги закляті, віддавай назад мідну дрібноту. Нуль плювка не вартує, готові утовкти один одного молотом у залізний тік. Та нічого не вдієш – прокурор рвучким жестом показав, щоб забирав геть з-перед його здорових окулярів понищений мундир та маршував услід за Миколою Івановичем ловити його ворогів. Аякже, розбігся, нема що робити, обслуговувати витребеньки старого служаки, якому кітель давно натер шию, і він вирішив оновити відчуття: як то воно бути водночас і мисливцем, і здобиччю. Перетерпить і забудеться…

Та в коридорі Нагорняка чекав, переминався з ноги на ногу, освячений Ковтуном напарник – лейтенант Михайло Чорний. Почищена бензином чорна шкіряна куртка порипувала й наповнювала зазнайкувату прокуратуру з бронзовими світильниками неповторним букетом запахів. Опер уздрів Нагорняка й зраділо потягнув руку.

– Друзяко, я зранку пива не п’ю!.. – відкинув робочу пропозицію Михайла, що традиційно зірвалась з його уст, молодий слідчий.

– Значить, твої діла не такі погані, – скривив чорного вуса засланий лейтенант. – А мені хоч кіло самогонки та й у петлю!.. З тим кітелем… Сказав, що три дні мені строку!.. А потім почне подяки виписувати…

– Чого його так цей кітель заїв?.. – виставив поперед себе потятий френч Артем. – Бач, я теж попався, як дурний горобець!.. І прокурор услід ручкою помахав…

– Не знаю, чого заїв, але в нас уже всі голови попригинали. Тішаться… Миколу Івановича всі люблять, аж у носі крутить!.. Ото зараз будуть кістки перемивати!..

– А навіщо говорив?.. Міг би язика прикусити!.. Поки не розберемось, – упізнав нарваного полковника Ковтуна прокурорський фізіономіст.

– Та він ще… З порога почав… наліво й направо… по батькові всіх називати!.. – хмикнув лейтенант. – Без оглядки на морду лиця… Обіцяв до заду пришити погони…

– Може, це хтось із ваших?.. Нагострив лижі на його місце?.. Хто там у нього в заступниках ходить?.. – припустив найлегший варіант мобілізований на дурне діло Артем.

– У заступниках підполковник Лагоза. Ніякий дядько… Але в тому нема сенсу. Нас скоро порозганяють. Наберуть нових за конкурсом… І назвуть поліцією. Навіщо комусь різати старий кітель?.. І підкидати полковнику, в якого й так нема майбутнього? – аж стомився від довгої тиради завжди мовчазний напарник.

– Так-так-так… Цікаво, – протягнув слідчий і мовив поза плечі: – Мар’яно, у тебе нема часом мішка для сміття?..