Борис Крамер - Справа «Про страчений одяг»

Михайло терпів ті погляди задля діла.

– Якщо й по роботі, то теж… пані мадам, – не здала своєї позиції Паша. – Чоловіки простіші… Без заковик. Без блуду та ідей фікс. Дав у морду, вибив зуба – і щасливий. Чи штахетиною по ребрах… Баба!.. Злісна молодка!.. Уперта!.. Мстива!.. Не інакше… Ти, Михайле, перебери й посортуй їх!.. Що з якою було… Та й сам побачиш!..

– Не знаєш ти мужиків!.. Бувають такі, що гірше примхливої тітки, – не підтримав її характеристик Артем. – Не збивай нас з праведного путі!..

– Винятки підкреслюють типаж, – глибокодумно вторила йому дружина. – Борщ теж може не вдатися. Але від того не перестаєш розуміти, у чому його смак… Чую почерк жінки та й годі!.. Відьми, як ти кажеш!.. З початковим замахом!.. Ще не досвідченої…

– Упіймав, Михайле?.. Ти ще в фаворі!.. Жінки за тобою табунами бігають та на борщі пересоленому гадають, – порадував напарника саркастичний Нагорняк. – Тримай форму!.. Полковник он двадцять один раз на турніку підтягується… І тебе ганяє з решетом по воду.

– Годі буде!.. А то я вже злякався, – зворухнувся нарешті опер і поклав шелестливий кітель на стіл. – Загралися тут… Як кошенята!..

– Хто б нам прочитав те злісне послання?.. – питально звернувся Артем до молодої дружини. – Воно щось значить, правда?.. Знаєш таких умільців у Грушці?..

– Ну… Бабок багато, але толку з них мало, – задумалась Пашка. – Заробляють на хліб з маслом… Або з нудьги. А от щоб… масштабно… по-ворожбитському… по-відьомському… То тільки Ликера Бунька. Вона у нас на весь край… перша відьма. Баба Яга. Біля воріт хрестяться… Бо може… пристати… на мітлі слідом прилетіти!..

– Ой, злякався! – війнув бензиновими випарами по кафе напарник. – А мітлою по сраці?..

– Де живе ця Ликера Бунька?.. – Артем знічев’я погодився, бо треба таки кудись іти, щось діяти, для такої дивної справи підійде й Баба Яга, на сміх курям, якщо інших варіантів катма.

– На Вільховецькому хуторі. За Грушкою… Щось мені, хлопці, за вас… тривожно, – співчутливо похитала головою Паша. – Самі пхаєте свої шиї…

– Не бійся!.. Прорвемось!.. – звівся рішучий Нагорняк. – Поїхали, бо чари засохнуть!.. Прилипнуть!.. Потім не відірвеш…

– А як же пиво?.. – невдоволено встав за ним напарник.

– От знімемо порчу з тебе… полковникову… Тоді й вип’єш, – відбив йому смак друзяка.

Листопад повівав останнім теплим вітерцем понад садами й городами та зблискував різкими променями у Синиці, немов у ріці купалась золота рибка й губила луску. Пахло спаленим картопляним бадиллям і стиглими яблуками. Над степом перекочувалось маревними хвилями третє або й четверте бабине літо. У синій полотнині неба пропливали гачки диких гусей, які час від часу пікірували на перепочинок до золотої рибки. Над Садгорою білів денний місяць, якому чогось не сиділось за обрієм у темряві, і він згори позирав на гусей, що талапали й орали плесо гальмівним шляхом розставлених лап. Артем з Михайлом покушпелили пепелацом з гравіцапою центральною вулицею Грушки, повз гармату-сорокоп’ятку, що давно розучилася стріляти, повз кагатне поле, на якому зійшлися груди в груди Ковтунів зять з химерним прізвищем Твердигост, який притягнув на цукроварню данських інвесторів, і загарбливий базарник Руслан Бирка з непоборною думкою, що він хазяїн міста, бо може все продати й купити, майстер на всі руки – і торгувати, і будувати вміє, повз побиті й помальовані недолітками кіоски, через греблю, що спиняє бурхливий політ ріки на кам’яних порогах, туди під гору, де ховались перші козацькі застави, виїхали на Вільховецький шлях, яким, кажуть, молодий Хміль ходив на Волощину. Аж ось і горбатий лишай посеред зораного поля – купа дерев відьминого хутора. Тут вона, Ликера Бунька, світом мутить, долі сплутує й на людей порчу насилає. Баба Яга, худа і чорна, як дубова дошка, у запраному сірому платті і червоній кофтині, замашна й невтомна, ніби й не було на горбу десятків зо сім літ, простоволоса, ходила попід грушею, тицяла у гілки довгою тичиною з прив’язаною на кінці пластиковою пляшкою без дна. Тиць, круть – груша відпала у самолов. І складала плоди обачними рухами в чималенький ящик, який навіть чолов’язі загартованому перенести важко, бо може пупець урвати.

– Бачиш, не літає, – стиха мовив вибалушеному напарнику Артем Нагорняк. – Захопи речовий доказ…

Подвір’я у баби було покошене, доглянуте, хатка гляділа на хлопців синіми вікнами, мовби питалась, поки стара не бачить: а чого це ви, непотрібні й безобразні, не кликані сюди приперлись?.. Город прибраний, доглянутий, тільки червоніли бурячинням кілька рядків столових буряків – їх можна копати перед самим снігом, та де-не-де стирчало поодиноке кукурудзиння, може, у тому який знак, щоб урожай був нарік – не збирати все, поки не припреться гусеничний трактор орати. Тракторист з поля заскочить та за півлітра зоре, незважаючи на темний авторитет господарки. Під хлівом, за плетеною з рудої лози стіною, буцнувся колесом у порожню собачу буду мотоцикл з коляскою МТ-10 болотного кольору. На криниці з повного відра скапувала вода – цяп-цяп, пий мене…