Борис Крамер - Справа «Про страчений одяг»

– Шановна!.. Чи тут проживає громадянка Ликера Бунька?.. – гукнув у сад під грушу Артем. – Добридень!..

Баба відкрутила чергову грушу, як електролампочку, потримала тичку над головою, придивляючись до прибульців, з прикрістю щось пробурмотіла й прошелестіла розтоптаними домашніми капцями до воріт.

– А ви знаєте, що значить Бунька?.. – стала за п’ять метрів і вороже затріщала, як суха дошка, неначе ось зараз ударить їх тією довгою тичиною по плечах та й пожене назад у долину.

– Нам сказали, що це вас так звуть, – промимрив на той сухий тріск невпевнений Артем. – Ликера Бунька…

– Дурний вас піп хрестив!.. – без вихилясів, не вдаючись до алегорій, поставила їм діагноз відьма й кинула, не дивлячись, куди впаде, самолов для груш. – Бунька – це по старовинному… піхва. Хто як почує – дурна, лунка, глибока, порожня… Стара!.. Ану повторіть!.. Кого ви шукаєте?..

– Ми не ми!.. – закрутились, заскімлили, ніби перед стратою, обмануті хлопці. – Нас так скерували!.. До Ликери…

– Буньки?.. – продовжила замість них лиха баба, блискаючи їдкими очима. – Ну то ви її знайшли!.. Бо Бунька – це ще й глечик з вузьким горлом. Мені таке більше подобається… Зразу злилася, а тепер – змирилася. Народ скаже, як зав’яже. І нічого не поміняєш… А взагалі-то мене звати Ликера Семенівна Ставницька, я з древнього польського роду. Це щоб ви, міліціонери, на майбутнє пам’ятали…

– Звідки ви дізнались?.. – занепокоївся шкіряний Михайло. – Що ми з міліції?..

– У вас на лицях написано, – Ликера нахилила відро з цямриння, полила на руки, стріпнула, наче позбулась брудної енергії. – Великими буквами… Ось на тобі, – показала довгим сухим стручком пальця на Артема, – жінка гасає. Ой, як гасає!.. Дитину хоче. Вона за тебе здатна померти. Або когось убити… А за тобою, – стручок переметнувся на оперативника, – стара жінка пантрує. Не вірить тобі, що тільки п’єш, а не гуляєш… Це, мабуть, теща?.. Підсипає тобі у горілку материнки…

– Блін!.. Кха-кха!.. А я думаю, чого макітра зранку лускає!.. – аж закашлявся з несподіванки Михайло. – А то диви!..

– Навпаки, дорогенький, – заспокоїла його стара чародійниця. – Материнка зменшує потяг до горілки… Але в неї є побічна дія – забирає чоловічу силу. Може, це твоїй тещі й треба?..

– Уб’ю, гадину!.. – озвірів від таких відкриттів приголомшливих лейтенант Чорний. – За що мені така кара?..

– Бо ти якось сказав, що в твоєї жінки малі груди, – пояснила витоки його кари стара ворожка. – Вона й почала пити материнку. Це зілля справді збільшує жіночі пазухи… А потім дійшла черга й до тебе. Бач!.. Якщо пити – то всім… Справедливо, ні?.. Не ворушись!.. Я бачу, з чим ви прийшли!.. Ану кинь мені тут-о під хатою на лавку…

Вона з осторогою показала на скручений кітель у руках опера. Одразу вся витяглась, як струна, почорні- ла, наче на неї хмара найшла, налетіла, накрила тінню, грозою заволокла, заскляніла тільки-но живими очима й червона кофтина її ніби аж вицвіла, зблякла, перетворилась на мішковину. Витягла руки, ніби локатори, прислухаючись, прицінюючись, зважуючи, що за небезпека перед нею з’явилась, чи можна з нею впоратись, і полинула до лавки, як причинна. Над розстеленим мундиром застигла змією, що підняла голову, виглядала жертву. Провела стручками пальців і зашепотіла: «Адав’євич-моргун, вітер з очерету! Сило-мило планітниця, зоря з шеремету! Зловлю, скручу, в штандарах сховаю! Обману, дістану, в катрагу запхаю! Іди геть за гору, в чужу обору! Забери з собою лиху личину! Шусь у нірку! Шусь у нірку! Щоб тобі звідти не вибратись! Нехай тебе огненний бугало спалить! Нехай тебе вечір на коні копитом притопче! Один володарний, два дрібних, три – весь світ, чотири – дві пари, сім – межа всім, скільки б їх не було… Очисти чоло!».

Стомлена Ликера Бунька шарахнулась, ніби після важкої роботи, сіла на лавці біля кітеля, розклала худі ноги – стручкуваті, у вузлах жил, руки впали у поділ і застигли там двома випорпаними на грядці коренями. Холодні очі її, як блюдця криги, розтоплювались і тепліли, ніби озера після довгої зими. Сухі чорні губи, зшиті у смужку закляттям і зціпленням, розпрямлялися й повніли. Кофтина втекла з-під хмари й знову починала яскравіти. Ворожка оживала на очах, немов після нальоту тяжкої болячки.

– Ух!.. Страшну силу ви мені сюди притягли!.. – поскаржилась хлопцям, неначе вони були винні. – Уночі вивезу, кину в яр за млином… Нехай лисиці хвостами розметуть!..

– Кітель?.. – сполошився дбайливий лейтенант. – Ми не віддамо!..