Борис Крамер - Зламані сходи

Капітан обійшов, облазив увесь зарослий кущами й очеретами, нерідко непрохідний берег озера Білого в пошуках слідів. Зустрічався з мисливцями, підсідав до вогнища, розпитував, навіть ночував. Ні, ніхто не бачив, не помічав «Жигулів» із блискучою вихлопною трубою. Не полінувався опитати жителів ближнього Ярового й дальнього Красного. Але й там не бачили жовтої машини, ніде коло сільмагу не ставала, нічого чоловіки не купували, ні з ким не розмовляли. Хоча в Красному один суб’єкт, якому нема віри, бо брехун і крадій курей, похопився було, що чув незвичний сигнал з дороги, – але це тільки один-єдиний непевний штришок, не підтверджений більше ніким.

З усіх цих обставин випливає кілька версій. По-перше, чоловіки могли між собою пересваритись. А що в кожного в руках була зброя, то могла розв’язатись бійня. Один, котрий вижив, сховав трупи й авто, а сам подався навтьоки. Версія довгий час існувала як робоча. Та капітан Шаман не знайшов і натяку на те, що між чоловіками могла спалахнути чорна блискавка. Ні побутові, ні робочі моменти не показували, що між ними міг тліти потенційний конфлікт. Начальник АТС не з дурного десятка, ерудований, досвідчений керівник. Не взяв би з собою напарника, на якого не можна покластись. А водночас бійня, стрілянина на дорозі не могла не залишити бодай найменшого сліду. Постріли почули б грибники, проїжджі. То тільки здається, що в порожньому лісі нікого нема. А під кожним кущем може сидіти зайчик, що вміє говорити. Десь мусили бути загублені гільзи, залишитись плями крові. Маленька війна завжди зоставляє великі докази. Нічого цього не знайдено.

Версія друга, теж робоча. По дорозі могла статися аварія, конфлікт з іншою машиною. Чужинці перемогли й замели сліди вбивства. Але це також зі сфери фантастики. Хлопці з Емська були озброєні до зубів. Не в кожній зустрічній машині знайдеться така команда, що переможе мисливців. Конфлікт на дорозі викликав величезні сумніви міліційних критиків, хоч теж був перевірений старанним Іларієм. Так само, як і можливий конфлікт з іншою мисливською компанією на березі озера. Там теж міг пролунати трагічний постріл, невлучний, що зачепив людину. Але маленька війна, якби така була, і тут не минула б без наслідків. У ту пору мисливцями були «засіяні» всі береги Білого. Хтось би неодмінно почув перестрілку.

– А як щодо утоплення? – нагадав я старому слідчому ще одну версію, спостерігаючи, як міліють його келих і чашка з кавою.

– Перевірили, – запевнив капітан, блиснувши на мене абсолютно тверезими очима. – Приїжджали водолази з Летичівського водосховища. Тиждень пірнали в різних місцях, нічого не знайшли. Ну от скажи, хіба можуть утонути безслідно троє дорослих чоловіків? Усі човни на місці. Вони, до твого відома, у той час були на обліку. Кожен крок тоді фіксували, кожен пчих і кашель. Не те, що тепер. Туберкульозників розвелось, дихнути боїшся… Хоча мені вже байдуже. У мене печінка ґуд бай волає. Оце об’явився ти, то й подумав: треба закінчити не завершену справу. Щоб не залишати боргів.

– А як щодо того, що таки провалились? – я перебирав варіанти, нехай найбезглуздіші. – Там же є покинуті хутори. Їхали машиною, провалились у криницю…

– Теж перевірили. Військові з собаками облазили кожен закут. Нічого не знайшли…

– І що?.. Більше ніяких версій не виникало? – я розчаровано випрямився, поглянув на бар, чи не замовити ще кави.

– Виникало. Аякже!.. НЛО їх украло, – усміхнувся капітан Шаман. – Невпізнаний летючий об’єкт… Тоді, знаєш, теж проскакували такі розмови.

– А в столярному цеху розпитували?

Іларій був і там. Не полінувався навідатись і до психів. На час гіпотетичного проїзду повз цех мисливської компанії підприємство вже не працювало. Закінчилась зміна. Того дня, у п’ятницю, після роботи до пізнього вересневого вечора залишились майстер і сторож. Шаман уже не пам’ятає їхніх прізвищ, але може підняти свої записи. Майстер оформляв папери на готову продукцію, а сторож тільки-но приїхав на велосипеді з Красного. Там шість кілометрів від села до цеху. Дорога фактично порожня. То якби жовті «Жигулі» їхали, вони б неодмінно обігнали велосипедиста. Цього не сталося. Жодне авто впродовж усієї поїздки сторожа не наздогнало. Майстер теж нічого цікавого не сказав. Він думав, що капітан заявився в цех із перевіркою.

За п’ять кілометрів – роздоріжжя. Праворуч – до лісництва й далі до озера. Ліворуч – до Краснянського психоневрологічного диспансеру. Слідчий навідався й туди. Висока кам’яна огорожа з колючим дротом угорі, громіздка металева брама, що розкривається повільно, з гуркотом, вартові в будці, ніби військовий об’єкт охороняють. Іларій психів не любив. Від них можна чого хоч чекати. Тут, власне, і тримали тих, котрі скоїли тяжкі злочини, але неосудні за висновком медичної комісії. Капітана там зустріли насторожено. Начальник охорони, теж капітан, Нефьодов посидів із ним на лавці під огорожею, покурив, поговорив. У лікарні все заґратовано, замкнуто, перегороджено на секції й бокси, розписано по хвилинах, зарегламентовано так, що звідти пташка не вирветься. Капітан Нефьодов любив порядок на роботі. Ось тільки чоботи в нього були забруднені, нашвидку витерті. Минуло три дні, відколи зникли мисливці, тож Іларій звернув увагу, але не напружився. Може, служака обходив зовні свою територію та й забруднився. А тепер ті брудні чоботи йому час від часу зринають у пам’яті й непокоять, але чим – незрозуміло. Ну зачалапав десь, подумаєш. Осінь усе-таки, накрапали дощі. Не було жодних підстав підозрювати Нефьодова в чомусь протизаконному. А всередину не пустили. Потрібен був дозвіл спеціального відділу КДБ. На такий дозвіл слід було подати вагомі аргументи й підстави. Начальник міліції полковник Сахно на несміливу пропозицію Шамана відвідати диспансер покрутив пальцем біля скроні. «Ти шукай мисливців, а не в дурку залазь!» – гаркнув у відповідь.