Борис Крамер - Зламані сходи

Мама продала татів магнітофон за кілька років після того, як він пропав на полюванні. Не могла на нього дивитись і плакала. Кожна татова річ у мами викликала сльози.

Роберт Плант замовк і Джиммі Пейдж полетів на гітарі під небо. Грав за цілий оркестр. Мелодія окутувала серце й наповнювала якоюсь дивною задумою й смутком. Пісня розповідала про кохання, що проривається через віки й відстані, про пристрасті, що стають легендою й проростають крізь час, а душі підіймаються сходами до небес.

І раптом мелодія урвалась. Плівка знову зашипіла, наче хтось стер запис.

Ми розчаровано втупились у бобіну, що крутилась.

– Алло! Луїзо! – озвався з магнітофона несподіваний чоловічий голос. – Як там на сьогодні? На старому місці?..

– Не знаю, – відповіла жінка, вагаючись. – Мого нема. Десь поїхав… Але я не можу. У мене голова болить…

– Що ти вигадуєш? Яка голова?..

– А ти не знаєш, коли в жінок голова болить? – зі знущанням перепитала незнайомка. – На мене червоні цигани напали… Як тобі ще сказати?

– От не щастить! – зітхнув чоловік і після паузи запропонував: – То хоч так зустріньмося. Вип’ємо кави…

– Зайвий раз ризикувати? Ти забув, ким мій працює? – жінка обірвала розмову й кинула слухавку.

У магнітофоні запікало.

Я натиснув на кнопку «Стоп» і перекрутив стрічку назад. Знову прослухав коротку розмову. Жінка й чоловік, очевидно, коханці, обговорювали побачення, але вона відмовилась через інтимні обставини. У неї чоловік підозріливий і працює тим, кого слід боятися. Хто записав цю телефонну розмову просто посеред гімну кохання? Тато, який так любив цю мелодію? Чи хтось інший, ухопивши першу-ліпшу бобіну, що потрапила до рук?.. Запис зроблено якісно. Не виключено, що на самій телефонній станції. Мама колись розповідала про ті часи та про татову роботу. Щоб улаштуватись на АТС, потрібно було дати підписку про нерозголошення державної таємниці. КДБ контролювало зв’язок, як невичерпне джерело інформації. Начальник великої АТС, наприклад, мусив затверджуватись у Києві, проходити спеціальну перевірку та з десяток співбесід. І то не кожен проривався крізь ті загороди. Дмитро Вербицький прорвався й мусив заплющувати очі на прослуховування та запис телефонних розмов. Держбезпека в дискусії не вступала. Затвердили – мовчи й виконуй…

Ми прогнали плівку від початку до кінця, перемикали доріжки, але більше записів не виявили. Стрічка була порожньою.

Хто зробив цей запис розмови коханців? І чи потрібен він мені для розшуку батька?..

– Обірвали, – із прикрістю мовив посмутнілий антиквар. – Така була… гарна мелодія. Так високо… дирижабль літав. Я задовольнив вашу цікавість?

– Задовольнили, – кивнув я й увімкнув перемотку, щоб забрати бобіну. – Дякую!.. Ви часом не знаєте, чиї це були голоси?

– Дивне питання. Звідки мені знати, що ви принесли?.. Я можу тільки здогадуватись і робити поверхневі висновки. Пісня обривається записом телефонної розмови. Де-небудь цей запис не зробиш. Скажімо, на сходовому майданчику… З такою котушкою. Це стаціонарний запис. Або у квартирі, або… Не знаю. На телефонній станції.

– Пане Середо! А може, ви чули щось про пропажу трьох працівників телефонної станції в далекому сімдесят восьмому році? – я згадав про свій план і почав його виконувати, незважаючи на нетерпіння Вітька, який уже стояв біля дверей крамнички. – Друже, ти можеш іти. Я з люб’язним паном ще поспілкуюсь…

– Як знаєш, – із жалем знизав плечима однокласник. – Я мушу поспішати…

І Вітько втонув у шумі автостради.

– Сідайте, – показав господар на раритетне крісло, що стояло позад мене. – Сідайте, нічого з ним не станеться… Чого ви питаєте про цю давню історію?

– Я син одного з тих, хто пропав. Юрій Холоденко…

– Кави будете? У мене там, – старий кивнув на прочинені двері, – є чудова кавоварка на піску…

– Дякую, але не хотів би вас обтяжувати, – старовинний стілець скрипнув піді мною, я сів. – Може, просто поговоримо?

– І поговоримо, і кави вип’ємо! – охоче погодився господар і сховався в каніфольному сутінку.

За кілька хвилин повернувся й поклав тацю з двома чашками та цукерницею на прилавок. Деякі люди вміють створити затишок у будь-яких обставинах. Антикварна крамничка наповнилась запахом кави й тепла, дідок із посвітлілим лицем зняв окуляри й гостинно запросив пригощатись. Він від самотності нудьгував, а тут ось з’явилась нагода згадати молодість. Пригладив сиву борідку й сів навпроти.