Борис Крамер - Зламані сходи

Йосип Дребот навчив мене правил журналістських розслідувань. Тож я забив у свій план кілька початкових пунктів. Перший. Познайомитись із колом родичів учасників мисливської вилазки Дмитра Вербицького та Северина Нечитайла. Може, щось пам’ятають. Може, хоч скажуть, до кого, куди, у яке місце поїхали. Озеро Біле довге й велике, лісове, там береги без під’їздів, тільки кілька грузьких доріг виводять до нього. Хтось мусив їх приймати, зустрічати, бо вони вперше туди подались. Другий пункт. Чим закінчилось кримінальне розслідування, адже воно було відкрите? Мама розказувала, що приходила міліція, опитувала її й сусідів. Чи залишилось щось зі старих радянських архівів? Може, спалили, як непотріб, та й забули. Хто вів розслідування? Чи живий нині?.. Третє. А що третє?.. Третє випливатиме з перших двох. Я вирішив, що план із двох пунктів – це тільки начерк для заспокоєння совісті. А далі імпровізуватиму по ходу п’єси.

Магнітофонна бобіна знову потрапила на очі.

Я зітхнув і підійшов до домашнього телефону. Там лежав списаний-переписаний пошарпаний довідник. Знайшов номер однокласника Вітька Копиленка. Вітько завжди був мій Санчо Панса, тягався зі мною у всіх пригодах. Ми дружили десять років шкільного життя, і ніякі прикрощі та хлопчачі сварки не могли нас роз’єднати більше, ніж на кілька днів. У Вітька була одна прекрасна риса – він не поспішав, на відміну від мене, говорити. Подумає, посопе, позволікає, а потім, може, щось і скаже. Бо якби він так само, як і я, запалювався, то нашій дружбі давно б настав фініш. Щоправда, як на нинішній стан, про дружбу не варто казати, бо востаннє ми зустрічались років п’ятнадцять тому, коли Вітько приїжджав у Київ. Я його повів на іподром, з барського плеча підказав, на якого коня поставити. Ми ті виграні гроші одразу ж і прогуляли в гуркітливому кабаре на Червоноармійській…

– Привіт, друзяко! Пізнаєш?..

– Тебе не впізнаєш, – ствердно засопів у вухо Вітько. – Чув, чув. Твоя мама… Співчуваю…

– Треба пересіктись. Кажи, де?..

– Чого довго гадати? – хихонув однокласник. – У ресторані!..

Ресторан «Самограй» відкрили на пошті. У зв’язку зі збитковістю її обскубли з усіх боків. На місці вікон прорубали двері для кількох магазинів, навіть прокуратуру помістили на другий поверх. І для ресторану місце знайшлося.

Побачив Вітька ще від входу – огрядний, із пивним черевцем, він сунув, як бульдозер, ледве лавіруючи поміж столами. На майці через усі груди напис «Streetball», хоча, судячи з фігури, він був такий далекий від спорту, як я від розуміння, навіщо з ним зустрічаюсь.

– Кава, віскі, содова? – на американський манер запитав друга.

– І пожерти також! – не підтримав мій швидкий варіант Копиленко.

Щось у ньому змінилось. Я за ним спостерігав, поки ми їли, пили й вели легку балачку, усіляко уникаючи згадок про маму. Вітько весело розповідав, що зібрав бригаду будівельників і виконує замовлення багатіїв, та не тільки в Емську, а й по всій країні й за кордоном. Його бригада славиться ретельністю й високим рівнем виконання. Відповідно, має гарні заробітки, не бідує. Це взагалі-то дивний збіг, що застав його вдома, бо він приїхав на день народження дочки, подарував їй і зятеві путівку на Балі. На завтра Вітько готується летіти в Лодзь, де залишив своїх хлопців. Я нарешті визначився з тим, що непокоїло: друг більше розмовляв, аніж я. Він був упевнений у собі, енергійний, цілеспрямований. Саме те, чого мені бракувало. Санчо Панса пропав, з’явився бульдозер, що пре напролом.

– Друже, підкажи, де я міг би прослухати оцю плівку? – м’яко перебив його нескінченні тиради.

– Гм… – збився з думки Вітько й узяв бобіну, пооглядав її. – Де ти це чудо техніки розкопав?

– Несуттєво, – уникнув я деталей. – Хочу послухати, що на ній записано.

– Таку штуку можна прокрутити, – задумався на хвилю друг, – на тому боці. У Середи! Він тримає крамничку антикваріату…

На тому боці – це значить за автострадою. Наш Емськ розрізали, ніби яблуко, шумливою магістраллю, що бігла в один край до Львова, а в інший – до Кишинева. Хтось так мудро спланував, прокладаючи трасу. З одного боку залишилась влада, поліція, пам’ятник із поштою та кілька банків і шкіл, а з другого – вокзал, аеропорт, театр, бібліотека й заводські труби. Висотки, щоправда, як зуби дракона, почали рости з обох боків. Що вже не робили – розв’язки, з’їзди, мостові й підземні переходи, а розрізане яблуко стулити докупи не змогли. І люди почали перепитувати: «Ти з того боку?»