Борис Крамер - Зламані сходи

До сорока двох років, коли мене розбудила мати, встиг заснувати власну інформаційну агенцію й прогоріти, попрацювати кореспондентом радіо «Свобода» у Тель-Авіві, прес-секретарем однієї державної установи, що опікувалась іноземними інвестиціями й платила нечувані зарплати, написати роман про хвацькі дев’яності, дістати відмови у всіх видавництвах, яким пропонував свій опус, одружитись, народити сина й розлучитись.

Якщо бути точним, то ми є Ією не розлучались. Просто Ія одного дня, коли мене носило по кафе, клубах, зустрічах і перемовинах, зібралася, ухопила за руку Ігорка й повернулась до батьків у Бучу. Вона стомилась від моєї непостійності, від недовіри, що супроводжувала кожен мій вихід у нетрі столиці. Я, каюсь, не завжди спинявся перед умовними бар’єрами. Скажу відвертіше – ніколи не спинявся. Жінки, вино й розваги – то спадок, відписаний мені денді Едом Хезерлі. Хоча Ія була для мене на першому місці. Вона – надійний тил, на який можна опертися. А я мисливець. Уполював – і все в сім’ю, щоб не відчувала нестатку. Ія сказала, що їй набридло жити з мисливцем, їй хочеться простого й тихого щастя.

Тато передав мені одну зі своїх рис. Хоча, як мені відомо, до мисливства він прилучився випадково. Його шеф Дмитро Вербицький підмовив. За переказами, на телефонній станції тоді було три мисливці – бос, тато й кабельник Северин Нечитайло, у якого руки тряслись. Кабельник мав справу зі свинцем, сидів під землею в люках, видзвонював телефонні пари й зварював муфти. На технічні потреби йому видавали спирт. А за шкідливість – молоко. Він пив і одне, й інше…

У день, коли я метався в порожній квартирі, роздумуючи, як повернути Ію, подзвонила мамина сусідка з Емська.

– Юрію, добрий день, – вкрадливо сказала, вагаючись.

Тітка Марина працювала вихователькою в дитячому садку. Вона була єдиною годувальницею в сім’ї. Чоловік, якого прозивали Семьйон Семьйонович, байдикував без роботи, перебивався дрібними заробітками й не помишляв десь закріпитись, радо щовечора лупив доміно у дворі під будинком. Син Костя, мій ровесник, балабон рідкісний, прогулював школу й тягався зі шпаною на вокзалі, виглядав, що украсти. Років у шістнадцять загримів за ґрати й поволочив свої дні від тюрми до тюрми.

– Юрію, це ти чи не ти? – допитувалась тітка Марина, бо давно не чула мого голосу.

– Я!.. Я!.. – майже по-німецьки підтвердив, тоскно оглядаючи порожню квартиру.

– Дзвоню, щоб твоя мама не почула, – зразу перейшла до справи сусідка. – Вона ж тобі ніколи не скаже… У неї біда!

– Яка біда?

Я не зразу перейнявся її тривогою – Ія й син не йшли з голови, роздумував, як їх повернути. Не годиться жити порізно, наче чужі. Не можу я в порожній квартирі бути сам. Мені з неї хочеться кудись утекти на люди. Постарів, чи що?..

– Лікар виявив пухлину в грудях. Треба робити операцію. А вона сказала, що боїться, – дзвінко доповіла про мамину біду тітка Марина. – Ти мусиш приїхати й втрутитись…

Я приїхав в Емськ і, не зволікаючи, у той же день забрав маму в столицю. Київські ескулапи підтвердили: хвороба є, стадія загострена. Слід вирізати ліву грудь, прийняти серію уколів хімії. Мама осунулась, змарніла, я її не впізнав. Десь поділась її твердість. Відчувалось, що вона дійшла до тієї межі, коли людина залишає собі мало рішень. Усі турботи, усе піклування переклала на мене. Вона слухняно виконувала мої команди. Не мала сили волі щось змінити. Та й можливостей. Їй залишалось вірити мені й сподіватись на краще. Людина завжди сподівається на краще, навіть у такій ситуації.

– Юрку, ти мене врятуєш? – одного вечора спитала, коли я дрімав біля її лікарняного ліжка.

– Неодмінно, мамочко! Я підняв на ноги всіх лікарів…

Мама щаслива заснула.

Але стан її ставав усе важчий. Лікарі сумно зітхали й відводили очі. Нічого вдіяти не можуть, хвороба сильніша. Слід готуватися до найгіршого.

Мама відчула, що відходить. Її бліде лице засвітилось світлом, що линуло десь ізсередини, з-під шкіри, ніби вона віддавала останні сили, щоб утриматись на цьому світі. Вона була спокійна й умиротворена. Мама мене жаліла, не хотіла турбувати своїми недугами. Так незручно вийшло, її Юрій мусить перейматись і через неї відчувати біль…

Одного разу, отямившись, вона сказала, ніби продовжила давню розмову зі мною:

– Знайди тата! Він живий!.. Він тебе чекає…

Усі ці сорок років мама вперто стверджувала, що тато живий. Вона серцем відчувала. Просто тато потрапив у непереборні обставини. А татів портрет на столі – як клятва вірності…