Борис Крамер - Зламані сходи

«Уявляєш, ріжеш метал різцем, як масло ножем», – розповідав мені. Він не жартував. Токар таки справді ріже метал, як масло. Я сам перевірив. Спочатку навіть захоплювався. З грубої залізяки на твоїх очах випірнає філігранна деталь, накреслена конструкторами. Щоправда, мені ніколи не вдавалося дотриматись до мікрона розмірів, а точність у деяких сферах – найперша вимога. За півтора року майстер Олексій Гризоглазов, який вічно бігав по цеху в обвислому синьому халаті з кресленнями й штангенциркулем, нарешті виповів заповітне: «У тебе, Холоденко, руки із задниці ростуть. Ти помилка природи. Ніколи розмірів не дотримуєшся!» Там були ще тиради, які не перекладаються на звичну мову, тож я їх пропущу з поваги до вчительських зусиль мами. На цьому ми лагідно погодили: я йду мити від шмаровидла та суспензії руки, що не звідти ростуть, а він мені дає гарну рекомендацію на всі чотири вітри.

В Емськ повертатись не хотів, тож прямим курсом полетів у столицю. В Емськ повернешся, зразу почнуть розпитувати: ким став, чого добився. Провінційне примірювання й зважування, гра гонору й марнославства. Не люблю цих знуджених поглядів, які шукають, за що зачепитись і кому обсмоктати кісточки.

Мама поклала на своєму робочому столі, за яким перевіряла шкільні зошити й готувалась до уроків, портрет тата. Усі ці сорок років він за нею й спостерігав. У нашому домі нечасто бували чужі чоловіки. Тільки з крайньої потреби – щось відремонтувати чи занести. Мама скрізь відчувала татів погляд і була вірна йому.

Дядько Борис, татів брат, який проживає в Одесі, порадив мені податися в столицю, там у нього був друг Ед Хезерлі, український грек, дуже винахідливий на несподівані проекти. «В Одесу не їдь, тут загнешся, – обірвав моє бажання податися до моря дядько. – Одеса – дуже дороге місто». Як він сам виживав у дорогому місті, татів брат не розповідав. Він виробляв із колегами верстати з програмно-числовим управлінням і продавав їх в Іспанію. Тоді ми ще могли виготовляти конкурентну продукцію.

Ед Хезерлі чекав мене в кафе на розі Лютеранської. Чоловік мав сорок п’ять років і важку задишку, курив кубинську сигару й пив третю чашку кави. У білих штанях та солом’яному брилі, Ед мав вигляд молодого денді, який випадково залетів із Парижа та нудьгував у пошуках розваг. На його вдоволеному лиці з вусиками, що стирчали приклеєною щетинкою, грала лінива усмішка. Проте очі прискіпливо й допитливо оглянули мене.

– Хелло! – привітно помахав Ед і показав, щоб я сідав за столик. – Як ся маєш?..

Я детально почав розповідати про свої справи та рекомендації дядька Бориса. Тоді ще не знав про американський стиль спілкування: про що-небудь, аби лише зав’язати розмову. Про погоду: «Овва! Сьогодні чудовий день». Про роботу: «У мене гнучкий графік. І сам я гнучкий та мобільний. Усім це подобається». Про захоплення: «Я вчусь грати на гітарі за самовчителем». Якби я знав про це, то зразу б так і сказав: «І can’t imagine my life without horse riding» 1 1 Не можу уявити свого життя без верхової їзди ( англ. ). ( Тут і далі прим. автора. ) . Мати мене вчила не тільки рідної, а й англійської, бо вважала, що її синок має бути освіченим та просунутим. Натомість я почав нудно розповідати про чергову поразку, яку дістав на робітничій ниві, про необхідність десь прилаштуватись, аби не пропасти.

– Юрію! Ти сам себе чуєш? – заклацав перед моїм носом пальцями київський денді. – Каву будеш пити? Чи, може, чогось міцнішого?..

– Каву можна. І трохи коньячку, – відповів я тремтливим голосом.

– О! Це я розумію! – підтримав Ед і замовив дві чашки кави та по п’ятдесят коньяку. – Розказуй! Що вмієш і на що згоден…

– Умію небагато. Згоден на все, – випалив я, не задумуючись.

– Мій френд Боря про тебе багато говорив, – пахнув на мене димом сигари Хезерлі. – Птиця Говорун кмітлива й куди попало дзьоб не соває… Мій френд Боря абищо до мене не пришле. Ти хто йому? Племінник?.. Тепер про родичів не дбають. Тепер родичів оббирають…

Я зауважив його схильність говорити алегорично, ніби вичитаними в книжці цитатами. Або це він сам так формулював речення, щоб видаватись освіченим та глибоким. Хоча в очах нерідко в нього проблискував відчай, ніби в розумного й невиліковно хворого чоловіка, який марнує виділений йому час на дрібниці.

– Пропозиція проста й зрозуміла, – нарешті оцінив мої здібності Ед. – Підеш до мене букмекером. Чи, може, хочеш продавати лотерею «Спортлото»?.. Гроші не пахнуть, особливо, якщо їх багато…

Читать дальше