Борис Крамер - Зламані сходи

Його щетинисті вусики знову пухнули на мене димком.

– Чи в тебе інші амбіції? – уточнив наостанок дядьків друг.

Інших амбіцій я не мав, хоча мушу сказати, що Ед виявився людиною слова. Такі люди іноді втілюють свою нерозтрачену доброчесність, допомагаючи слабшим. Згодом, за три роки, він допоміг мені вступити на факультет журналістики Київського університету. Чим саме посприяв, я так і не зрозумів – може, тим, що відірвав мене від свого непевного бізнесу і вберіг від тюрми. Екзамени я добре здав – далася взнаки багатолітня мамина муштра. Вона не раз казала, що в мені спить розум, та ніяк прокинутись не може. А до того часу, до навчання, я справно приймав ставки від легковірних громадян на іподромі Хезерлі. Моє завдання було – прийняти ставки й вчасно повідомити Еда, на якого коня найбільше мітять. І так ставалося, що та шкапина була проклята, обіцяла багато, але несподівано приходила другою або третьою. Усі в прольоті, тільки якийсь друг Еда (їх було зо троє-четверо, вони часто не світились, але я їхні пики вивчив за кілька тижнів і на зло підморгував), який поставив на іншого коня, вигравав банк. Спосіб давно випробуваний, засвідчений гербовими печатками відомих ветеринарів, яких, на вимогу азартних гравців, не раз просили розібратися. Нема чого біситись. Шкапина на той час фізіологічно була не готова до переможного ривка. Пошкодила на останньому колі праву передню кінцівку, чи її на льоту схопила гостра кишкова колька. Усі задоволені, усі аплодують. І мені перепадало з того навару.

Років за два Ед завітав до мене у вузьку конторку, важко плюхнувся в рипуче крісло, запалив сигару й задумливо погасив. Не йшла, дим душив його, бронхи підводили. Так і до астми недовго. Але Ед не міг покинути шкідливу звичку, коли не курив, то нюхав сигару, проводив нею по щетинці вусів, ніби той тютюн допомагав йому комбінувати нові проекти.

– Юрію, тобі не здається, що ми топчемось на місці? – афористично запитав мене, як перевіреного друга.

– Я б так не сказав. Маєте причал на Дніпрі, яхту й квартиру на Хрещатику…

– Ет!.. Я не про те! – скривився мій начальник. – Нема драйву. Відстаємо від життя…

– Хочете колоти коней чи жокеїв? – нахабно уточнив я.

– Хочу видавати газету! – випалив роздратований Ед. – Чому мене така думка раніше не навідала?.. Це ж чудовий хід! Замість того, щоб непродуктивно оголошувати по місцевих гучномовцях… Можна про все написати в газеті. Ти знаєш святу силу друкованого слова? Ні, не знаєш!.. Люди вірять газеті, як останній інстанції. Орлик відстав від Бурої, бо невдало стартував. Але за три забіги він своє надолужить, адже має потенціал. Сатрап набирає сил й ось-ось ударить головою в дзвін. Помилуйтеся молодим лідером – надія розчарованих глядачів рисак Давид. Результати забігів, порівняльні таблиці. Цікаве про коней. Харчування жеребців і лошиць – у чому різниця. Атмосфера конюшні… Запах… Це ж цілий світ! Про нього можна розповідати без кінця… Ми мусимо вийти за межі іподрому.

– Виходьте. А до чого тут я? – не міг зрозуміти мети його візиту.

– До того… Що ти будеш редактором цієї газетки, – тицьнув у мене сигарою Ед. – Назвемо її… Назвемо «Перегони з вітром». Як тобі?.. Динамічно? Мені подобається…

– Ви мене забираєте з каси? – я образився й надувся.

– Я тебе забираю з… протягу. Потім будеш дякувати, – звівся безапеляційний Хезерлі й поволік за собою хвилю запаху кубинського тютюну. – Перебазовуйся в мій офіс. Там уже тебе чекає комп’ютерна техніка.

Вигадка Еда мене приголомшила. Робити газету? Це ж не пироги пекти!.. І не метал різати, як масло. Я ніколи цим ділом не займався та й рожевого уявлення не мав, з якого боку підступитись. Проте природна кмітливість мене не підвела. Першим ділом найняв підкованого технаря, який узяв на себе верстку та оформлення газети. За мною залишались тексти й ілюстрації. І тут у мене вийшло, бо раптом знадобилась мамина наука про складнопідрядні речення. Скільки вона мені їх удовбувала в мозок! Писати, чорт забирай, виявилось цікаво. Я іноді поринав у текст бездумно й стихійно, не знаючи логічного завершення, але, попри всі сюжетні кульбіти, завжди падав, як кішка, на чотири лапи. Фінал моєї писанини надихав. Публікації виходили захопливі й жваві, як і належить місцю, де голосно дзвенить монета. Ед сидів у своїй ложі з газетою й м’яко поглядав на мене, як батько, який відкрив таланти в сина. Газета йому подобалась, хоч я скоротив її назву – «Перегони». Навіщо розжовувати?.. Чи додавати романтики?.. Романтика в такому ділі не допомагає. Тут потрібен твердий чоловічий розрахунок і трохи веселої вдачі…