Борис Крамер - Зламані сходи

Поховав маму в Києві. Міста прив’язують людей до себе могилами рідних та близьких. Емськ нас нічим не тримав, тільки таємницею татового зникнення.

Коли вмирають найближчі, з’являється відчуття пустки. Серце не вірить у нову реальність, мечеться в пошуках рідного обличчя. Пам’ять норовливо стріпується і втікає в теплі спогади. Нова реальність, як будинок із наскрізь відчиненими вікнами й дверима, з різкими протягами, відбирає тепло й суворо виштовхує у вир життя. Не залишайся надовго, бо скорботний будинок зачинить вікна й двері, не випустить. Якщо ти не можеш цього змінити, то йди далі, живи, не окутуй себе горем. Мати не хотіла, щоб я страждав…

Сусідка тітка Марина постаріла й схудла. Вона дивним чином поєднувала в собі чистьоху й нечупару. Завжди вимите й доглянуте помешкання та стара заношена нічна сорочка, в якій могла проходити цілий день і вискочити до сусідів у наопашки накинутому халаті. Сиділа сама в квартирі, на пенсії. Скаржилась на чоловіка. Семьйон Семьйонович її обманув. Обіцяв, що ніколи не покине. А взяв і покинув. Грав у своє доміно та й так похилився при всіх набік, ніби заснув. Люди до нього: «Семьйон Семьйонович!» А він ані словечка. Покинув тітку Марину, обманув…

Неспокійна сусідка першим ділом подзвонила в школу й повідомила, що нема вже їхньої найкращої вчительки, померла. Син у Києві поховав. І як то тепер бути? Похорону нема, а вшанувати Настасію Андріївну треба. Директор школи Густав Волошин розпорядився виставити траурний портрет мами при вході. І сам прийшов із купкою колег. Я не знав, як їх приймати. Мовчки тупцював посеред давно чужої для мене вітальні й тужливо гадав, коли це все закінчиться. Потиски рук, поплескування по плечу, обійми, тиха сльоза. Багатьох учителів я знав. І вони всі мені співчутливо шептали, що гарна мама в мене була. А мати десь наче перебувала тут, у квартирі, за стіною, тільки не виходила до своїх товаришів. Замість неї мусив відповідати я…

День відвідувань нарешті закінчився і я залишився сам. Квартира ніби стала меншою. Гнітило непереборне відчуття, що мама десь поряд, тільки не виходить. Ось її сукні, блузи й піджаки. Вона одягалась у школу строго, без кольорових надмірностей. Туфлі при вході, м’які домашні тапочки. У ванні – зубна щітка, аерозолі, парфуми й гребінець. У ньому заплуталось кілька сивих волосин. На робочому столі – зелена лампа, вкрита в’язаним мереживом, кілька підручників, дві-три ручки. Під склом – розклад уроків. Здавалось, вона згадала, що той розклад неждано помінявся, і вибігла, поспішаючи. У кутку стола, під полицею з книгами, портрет тата. Тато для мене тільки тим портретом і обмежувався. Я його не пам’ятав. Мені було два роки, коли він поїхав на своє полювання. З портрета дивився на мене ще геть юнак. М’які чорняві вуса ще не загрубіли, а погляд карих очей бачив за об’єктивом маму, бо світився теплом і любов’ю. Ніби передавав вітання здалеку. Вітання, що не згасало ось уже сорок років. Тато був тоді майже вдвічі молодший від мене. Йому виповнилось двадцять чотири. І прожив він із мамою тільки три роки. Щасливі роки, але дуже короткі.

«Сорок років! Цілих сорок років! Як же його знайду?..»

За цей час стільки подій прогуркотіло у світі! Яких потрібно зусиль, щоб розібрати притиснені часом завали над однією-єдиною людською таємницею?

Я бездумно стояв перед книжковими полицями й згадував, як мати вчила мене формувати власну бібліотеку. «Ось на цій полиці склади десять книжок, які тобі найбільше сподобались. Це буде твій золотий запас». – «А якщо згодом мені сподобається інша книжка?» – запитав я. – «У тому й сенс! – усміхнулась. – Тоді ти міняєш одну з десяти на нову. Стару ставиш сюди, донизу, а нову – у десятку. І так усе життя. Побачиш, яка в тебе гарна бібліотека вийде!» Я справді захопився маминою грою з книжками. Робінзон Крузо в мене змінився Джонатаном Свіфтом. Потім мандрували з полиці на полицю Гекльберрі Фінн і Дон-Кіхот, доктор Самюель Фергюсон і доктор Кейвор. Я літав у космос разом із Голом Клементом та Артуром Ч. Кларком, закохувався з Сомерсетом Моемом, Франсуазою Саган і Джейн Остін. Товсті книжки бентежать читачів. Перечитував по кілька разів маленькі романи Енн Ватемаа. Його «Яйця по-китайськи», «Реквієм для губної гармонії» переміщались у мене з полиці на полицю. Я не міг їм знайти місце, бо не осягав. Проте після школи вони остаточно закріпились у золотій десятці.

Іноді книги з нами живуть, іноді вмирають, як люди, коли про них забувають і довго не відвідують. Книги на моїх полицях жили, бо тут чулася невидима присутність мами.