Борис Крамер - Зламані сходи

– Даруйте, як вас звати? – запитав я.

– Павло Антонович, – охоче відповів. – Дехто нарікає на тодішню владу, що утискала. Я вам скажу так: може, й утискала, кого вважала за потрібне. Бо лукава була. Брехлива. Ну а що зараз?.. Зараз нікого не утискають, і порядку нема. Чи, може, лукавства менше? Брехні?.. Хоча… Це справді два різні світи… На молоді роки гріх нарікати. Люди воліють жити й радіти за будь-яких обставин. Я працював друкарем, газети друкував. Пам’ятаю, метранпаж, білорус, приклеїв догори ногами фотографію. Начальство йому дорікає, тицяє газетою, а він бурмотить: «Ну й що такого? Пташка в речку смотрит…» Він сплутав мови й говорив суржиком. Першого травня, через п’ять днів після вибуху Чорнобиля, ми вийшли на демонстрацію з нагоди дня солідарності трудящих. Ми були солідарні з усіма, тільки самі не знали, що йдемо з транспарантами під радіоактивним дощиком…

– Павле Антоновичу, що ви пам’ятаєте про мисливців, які зникли? – навернув його до мети свого візиту.

– Був такий… ексцес. Загадковий.

Антиквар на хвилю замислився, згадуючи, і скрипнув старовинним кріслом. Дивився на мене з неприхованим інтересом. І було незрозуміло, чи хоче щось повідомити, чи просто поговорити, вдовольнити свою старечу цікавість. Я для нього був несподіваним візитером.

– Казали, що троє мисливців пропали в Краснянському лісі, біля озера Біле. Але в нас знаєте, як?.. Поговорять, подивуються, а потім забувають… Час накриває новими подіями. Найпоширенішою була версія, що втонули.

– Утонули? – здивувався я. – Тато вмів добре плавати.

– Бувають обставини, коли вміння не допомагає, – співчутливо заперечив Павло Середа. – Човен перевернувся, ударився головою об борт… Амуніція намокла, важка. Або заплутались у браконьєрських сітках. Того ж добра вистачало в будь-які часи…

– Ви серйозно?.. Усі троє втопились?

Я не міг сприйняти його версію, бо вона здавалась дуже простою. Приїхали ввечері на озеро, отаборились, переночували. Машину залишили в лісі. Сіли вдосвіта в човен. Туман укутав усіх, нічого не видно. Берега не видно, неба нема. Вирушили в білу тьму… Як же без берега? Як же без неба?.. Хтось оступився, човен перевернувся й накрив їх у холодній воді. Почали борсатись, заплутались у рибацьких сітках. Але тут виникають сумніви. Човна не знайшли. Тіл не виявили. Жодних речей у воді. Жодних слідів на березі. Припустімо, приплив браконьєр, витягнув одне тіло, друге, злякався і втік. Там велика глибина, кажуть, озеро має карстове походження. Дно намулисте, могло втягнути в себе, сховати. Та куди поділась машина? Постояла кілька днів на узліссі, потім випадкові люди знайшли її і вкрали, розібрали на запчастини?.. Захопив злочинець, щоб приховати сліди свого злочину?.. Машина тоді була великим дефіцитом.

У мене одразу виникло кілька питань. Чи шукали їх водолази?.. Чи залишились сліди від авто?.. Від ночівлі?.. Де взяли човен?.. І чи взагалі хтось складав маршрут їхнього можливого пересування? Жодного факту, який би підтверджував цю версію, нема. Є залізний факт: троє чоловіків у п’ятницю, 22 вересня 1978 року, виїхали на полювання й додому не повернулися.

– Раджу вам звернутися до капітана Іларія Шамана. Він тоді вів розслідування, – допив каву і звівся Павло Антонович, тоді взяв із полиці амбарну книгу й почав гортати. – Десь тут був у мене його номер телефону… Він на пенсії. Теж захопився колекціонуванням. Тільки холодною зброєю. А мені тут ці… колючі й різальні… не підходять. Тому в нас не зрослося. Бачив його якось на барахолці. Походжав…

Я подякував і вийшов. А старий меломан услід промугикав: «Сурма покличе тебе в дорогу. Послухай, леді, пісню вітру. Адже, як відомо, на вітерці сходи лежать. О-о-о, як це дивно!..»

Капітан Іларій Шаман чекав мене в «Сторожовій вежі» й знічев’я розглядав круглу залу навколо гвинтових сходів. Бармен поклав перед ним каву та келих із віскі. Старий вагався, міркуючи, з чого почати. Кондиціонер ганяв йому рідкий чубчик на тім’ї. Лице було сіре й невиразне, ніби кілька разів випрана й не пропрасована марля. Таке лице промайне – не запам’ятаєш. Зустрів би його вдруге, то й не впізнав би. І тільки живі очі, з прижмуром, чіпкі, допитливі, блискучі, видавали в ньому старого детектива. Бармен відірвався від своїх склянок, які механічно перетирав, і, не питаючи згоди, поклав переді мною чашку кави. Бізнес є бізнес, заклад не може існувати без прибутку…

– Люблю посидіти в такій залі сам, – буркнув капітан і блиснув розумними очима. – Тихо, як після свята… Це ти мені дзвонив?