Марина Гримич - Острів Білої Сови

— Ясно!

— Отже, що цікавитиме антропологів? Насамперед: як ви полюєте і як ви рибу ловите… До речі, як?

— Як, як? Як усі… — відповіли чоловіки.

— Е ні, любі мої. Їх цікавитиме, що ви робите не так, як усі… Де ваші дідівські пастки, капкани, гачки і що там іще у вас є?

— Та ми вже давно ними не користуємося…

— Витягайте все на світ Божий, почистіть, помастіть, полатайте, поремонтуйте і розкладіть на полички так, неначе ви щодня ходите з усім цим на полювання і риболовлю…

Чіф кивнув головою.

— Хтось пам’ятає, як цим користуватися?

Чоловіки перезирнулися…

— Та ми лише в дитинстві робили це разом з дідусями.

— Отож-бо! Коли прийдуть антропологи, ви повинні їм усе розказувати так, неначе ви цим користуєтеся щодня. І щоб у них навіть сумніву не закралося. Ясно?

Чіф кивнув.

— Далі… Що ви їсте?

— Як що? Те, що й інші…

— Мабуть, чіпси, пиво, кетчуп і бургери?

Чоловіки вже самі відчули, що харчуються «неправильно».

— Не годиться. Як приїдуть антропологи, ви мусите мати при собі в’ялене м’ясо, солену рибу…

Софія включила в інструкцію і форму одягу, інтер’єр будинків, «дизайн» могил на кладовищі.

— Що ще? — задумалася вона.

— Ви казали ритуальчик придумати… — обережно натякнули їй люди Білої Сови.

— Ну, з цим буде складніше… Я з ритуальчиків не експерт. Мій єдиний ритуальний досвід — це участь у вертепі… Та й то в далекому дитинстві. І лише один раз. Так що, вибачайте… — чоловіки розчаровано дивилися на неї. — Стоп! — осяйнуло її. — А давайте зробимо метиський вертеп!

Очі Софії загорілися. Чоловіки ще не розуміли, про що йдеться.

— Я маю на увазі різдвяну виставу, з якою ви нібито ходите від хати до хати.

— А-а, — здогадалися ті.

— Головне — поводитися так: натякніть антропологам, що ви таке маєте, а коли вони вас попросять це показати, відмовляйтеся… Мовляв, ви ніколи цього не робите «на замовлення», а лише виконуєте як різдвяний ритуал і тільки на Різдво. Як сакральне дійство. Так, так, слово «сакральне» тут ключове. Тоді вони попросять вас розказати про те, що діється у різдвяній виставі. І тоді ви, зціпивши зуби, неохоче погодитеся показати її. Ясно?

— Ясно.

— Коли приїжджають антропологи? — спитала Софія.

— У четвер!

— О’кей! Завтра приходьте по сценарій, післязавтра репетиція!

Чоловіки слухняно кивнули. Справу було завершено.

— Ну, і що ти робиш? — докірливо спитав Роберт Софію, коли люди Білої Сови пішли з хати, тримаючи інструкцію, як «священний предмет».

— Я конструюю нову ідентичність, Роберте. Я — Деміург! — пафосно промовила Софія і сама в це повірила.

Як і було домовлено з отцем Боніфацієм, Софія прийшла до церкви святого Альфонса у вівторок. У неї трохи гула голова після безсонної ночі: до ранку сценарій метиського вертепу було написано і благополучно передано через посланця на розучування. Софії вдалося поспати кілька годин уранці, але цього було явно недостатньо.

Софія тим не переймалася. Вона не хотіла нарікати, бо з жахом згадувала ті часи, коли їй нічого було робити на цьому острові. «І не такий він уже й осоружний! — думала вона. — Навіть дуже цікавий! Дивно, як я цього раніше не помічала…».

В кімнатці, яку їй виділив отець Боніфацій, було прохолодно і затишно.

Софія ввімкнула собі органну музику і почала сканувати метричні книги народження мешканців острова Білої Сови. Як вона й постановила собі минулого разу, вона самовільно взялася копіювати книгу ХХ століття.

Сканування ішло швидше, оскільки формат сторінок тут був менший. Читати цю книгу було нескладно: отець Боніфацій, а також два його попередники мали каліграфічний почерк.

Софія вирішила спершу «прошурувати» графу «законнонароджені чи незаконнонароджені». Всі «Бренданові діти» таки значилися там як незаконнонароджені.

Тоді вона вирішила знайти «таємну книгу» Бренданових дітей. Вона її знайшла, однак побачила, що там не лише були зафіксовані незаконнонароджені діти, а й так звані «шлюби на віру».

Перед нею вималювалася цікава закономірність: дуже швидко, практично протягом кількох місяців після народження «нешлюбної» дитини, їхні матері виходили заміж. І це фіксувалося не в офіційній метричній книзі шлюбів, а в «таємній книзі». Причому було схоже на те, що парохи такі пари вінчали, але не записували в офіційну книгу, а вели паралельний облік. Отже, для громади і для самих подружніх пар ці шлюби були цілком законними, проте у звітність вони не потрапляли, залишаючись офіційно «шлюбами на віру».