Марина Гримич - Острів Білої Сови

— Що це таке? Побачення? — спитала Софія чи то себе, чи Роуз-Мері.

Та довго кліпала своїми совиними очиськами і нарешті сказала:

— Ні, вони просто знайомі.

Софіїне серце стукало, як стара калаталка.

«Просто знайомі» тим часом перейшли на інший бік вулиці і зникли в ресторанчику.

— І ти кажеш, що вони просто знайомі? — засумнівалася Софія.

— Тепер уже не знаю… — завагалася Роуз-Мері.

«Просто знайомі» сіли біля вікна ресторану, мило бесідуючи.

Хробачок ревнощів заворушився в Софіїній душі:

Так от чим пояснюються його регулярні «відрядження» на материк? А я, дурна, розпустила вуха і вірила всім його баєчкам про існування в цій Задрипанці генетичної лабораторії! А насправді він мене зраджує!

— Всі мужчини сволочі, — сказала Роуз-Мері тоном жінки, яка у стосунках із чоловіками пройшла «Крим і Рим».

Сльози залили Софіїне обличчя. Як вона могла йому вірити? Вона? Яка стільки разів обпікалася з чоловіками? Як вона могла повірити у щирість його почуттів?

— Не плач, — стала її невміло гладити по спині Роуз-Мері. — Начхай! Це ж мужики! От виграємо конкурс, я буду їздити на гастролі, а ти будеш моїм продюсером. Тоді він на колінах до тебе приповзе!

Софія гірко ридала на плечі наївної Роуз-Мері. Їй хотілося і плакати, і сміятися від того, що сказала її нова подруга. Софія мала прикрий досвід спілкування з чоловіками, тож не раз плакала з цього приводу і не раз її хтось заспокоював. Але треба визнати, що це було найоригінальніше втішання за всю її «кар’єру нещасливої в коханні жінки».

Виплакавшись, Софія наче затихла, однак у неї не на жарт розболілась голова, бо вона напружено думала про план помсти.

«От зараз забіжу в ресторан і… видряпаю обом очі! Ні, я їй вирву з голови жмут волосся і запхаю йому в рота, яким він так мило їй посміхається… А може, краще плюнути йому в обличчя і гордо вийти з ресторану? Чи краще їй? Чи тим кетчупом, що стоїть на столі, вимазати обох, а потім зверху посолити і поперчити?».

«Ні, не робитиму цього. Я — горда женщина! Я — українка!» — і патріотичні почуття, які несподівано охопили її, допомогли їй прийняти єдино правильне рішення: втекти звідсіля подалі, й негайно.

Вона різко розвернула машину і вихором, скрегочучи зубами, промчала повз ресторанчик, де обідали «голубочки».

Біля господарчого супермаркету Роуз-Мері з Софією запаркувалися й пішли шукати фарбу потрібного кольору. Вони взяли візок і почали педантично «прочісувати» ряди магазину. Шопінг Софію заспокоював.

Фарбу знайшли дуже швидко, Софія навіть про всяк випадок узяла дві банки замість однієї, і жінки покотили візок «по центральній алеї» супермаркету в напрямку до кас.

Раптом Софія побачила перед собою, в кінці «алеї», чоловіка, що мчав на неї з порожнім візком. Перед її очима спалахнуло зелене світло і засліпило її. Останнє, що вона запам’ятала, — це були яскраво-зелені очі та яскраво-зелена сорочка Брендана…

Отямившись, вона побачила, що лежить на підлозі, а над нею схилилася Роуз-Мері.

Софія підвелася, її одяг був у якихось масних плямах, у неї боліла голова, однак не так сильно, як до падіння. Боліла й потилиця, і коли Софія помацала її, то відчула, що там виросла ґуля.

— Що то було? — спитала вона у Роуз-Мері.

— То був Брендан, — перелякано відповіла та.

— Ти його бачила?

— Так, на власні очі.

— Ти впевнена?

— Ага… Він проїхав крізь тебе разом зі своїм порожнім візком. Я від страху мало не вмерла… А ти нічого не пам’ятаєш?

— Я бачила зелене світло, а ти?

— О, так це була зелена блискавка, яка тебе пронизала… Тепер ти… Тепер… — затнулася вона. — Тепер ти будеш вагітна…

Софія стрепенулася:

— Що?! Я — вагітна? Від привида? Що за дурниці!

Її занудило. Вона ледь добігла до туалету і позбулася сніданку над унітазом.

— Невже це стається так швидко? — делікатно спитала Роуз-Мері в Софії.

— Що саме?

— Ну, починає нудити від перших хвилин вагітності?

— Тіпун тобі на язик! Я не вагітна!

— Ну, добре, добре… — примирливо сказала Роуз-Мері. — Ти маєш відпочити. Купуй свою фарбу і пішли звідси, тобі треба подихати свіжим повітрям.

«Я півтора року тільки те й роблю на тому клятому острові, що дихаю свіжим повітрям…» — зловтішно прокоментувала Софія останні слова, але мовчки.

Історія, розказана Роуз-Мері

Ти знаєш, мене на острові Білої Сови вважають «Брендановою дитиною». Але я так себе не почуваю. З дитинства з нами жив тато. Власне, всі вважали його моїм вітчимом, але для мене він був тато. Не знаю, як так сталося, але ми навіть зовні схожі, як дві краплі води. Кажуть, що люди, які довго живуть разом, стають подібними… Я свого вітчима називала татом, а Брендан — то був мій батько. Відчуваєш різницю?