Марина Гримич - Острів Білої Сови

Чіф напружив чоло.

Софія всміхнулася про себе. Взагалі-то, вона «приколювалася». Вона цілком могла б «проковтнути» недосконалий міф про творення, який після багаторічної деградації нагадував обпатрану курку, однак щось її смикало за язик.

— От уявіть собі, — вела далі вона. — Приїжджають до вас фольклористи з материка, ну, скажімо, з якогось крутого американського університету… Розумні люди і все таке. Хочуть вони вас досліджувати. А ви їм що? Оцю примітивну казочку?

Чіф подивився на неї перелякано:

— До нас і справді приїжджають американські антропологи наступного тижня.

— От бачите. Значить, розказувати треба не так.

— А як?

— Я хіба знаю? — різко сказала Софія, однак, побачивши знічений вираз обличчя Чіфа, миролюбно додала:

— Ну, можна почати приблизно так: «До початку світу, коли ще не було нічого, лише первісні води океану, над тими водами літав Великий Баклан. І носив він на собі свою жінку — Білу Сову. І якось вона йому каже: “Я б хотіла відкласти яйця, щоб вивести пташенят, але не маю де. Чи не міг би ти дістати трохи землі з дна моря, щоб я могла звисти гніздо?”».

— Сова не може бути жінкою Баклана, — критично зауважив Чіф.

— Чому?

— А тому, що це — різні породи птахів. Сови ніколи не паруються з бакланами! Це протиприродно.

— А білі з індіянцями можуть? Можуть. Це ж міф. Це метафора. Адже йдеться про людей Білої Сови. А ви ж метиси. По-моєму, все логічно. Це історія вашої метиської спільноти.

Чіф замислився.

— Ну, а далі що сталося? — спитав він у Софії.

— Ви мене питаєте? Це ж ваш міф!

Чоловік завагався.

— Ну, як би ви... ну, розказували цей міф, якби... ну, були нашим Чіфом?..

Софія явно розігрувала спектакль.

— Ну, я б сказала так: Баклан Сову послухав, пірнув на дно океану, дістав звідтіля згусток болотистої речовини і виніс його в пазурах.

— Чому болотистої?

— Як чому? Адже земля в океані мокра! І він ніяк не зміг би її посіяти по морю, навіть якби дуже захотів!

— Логічно, — сумно визнав Чіф.

— Так от. На чому я зупинилася?

— Ну, словом, Баклан дістав згусток болотистої речовини.

— Ага, тепер треба розповісти, як із цієї грудки утворилися ваші скелясті острови. Ну, добре. Нехай буде так: «…Аж тут повіяв сильний північний вітер…».

Софія замислилася. Пауза затяглася.

— І що далі? — нетерпляче спитав Чіф.

— Не перебивайте. Хіба були до створення світу північ і південь?

— Думаю, що ні.

— Отже, вітер віяв не з півночі... треба щось інше вигадати, наприклад, повіяв вітер із країни мертвих.

— Мертвих тоді ще не було, — заперечив Чіф. — Як і живих.

Софія зраділа:

— Нарешті ви почали ловити хід моїх думок. Отже, звідки міг повіяти холодний вітер? Припустімо, з країни, де ніколи немає сонця.

— Значить сонце вже було? — спитав Чіф.

— Значить, було.

— Тоді чому ви не сказали, що на початку світу було сонце?

— Ви ще до мене претензії маєте! — обурилася Софія.

— Вибачте, я не хотів.

Софія всміхнулася. Щоправда, про себе. Ця гра почала добряче її затягувати.

— Тоді давайте так: до початку світу були: а) Чорний Баклан, який уособлював темряву, і б) Біла Сова, що уособлювала світло. Як це сказати так, щоб було правдоподібно, наче міф?

«Він носив на собі темряву, а вона — світло», — запропонував Чіф.

— Ні, так не може бути. Він уже носив на собі Сову.

— То що робити?

— Думати! Отже, знову. «На початку світу, коли ще нічого не було, лише первісні води предковічного океану, над ним літав Великий Баклан. І він був темрявою. І носив він на собі Білу Сову. І вона була світлом.» О’кей? — звернулася вона до Чіфа.

— О’кей, — кивнув він задоволено.

«…І от якось Біла Сова сказала Великому Бакланові: “Мені треба відкласти яйця і висидіти пташенят…”». Не уточнюємо, чиїх, — пояснила Софія, — щоб не було непорозумінь.

Чіф кивнув на знак згоди.

— Отже, «Мені треба висидіти пташенят. Чи не міг би ти дістати з дна океану землі, щоб я могла на ній звити гніздо?..».

— Як вона може звити гніздо, як іще немає трави? Нема з чого плести.

— Нехай робить гніздо зі свого і Бакланового пір’я. Сподіваюся, хоч пір’я у них було?

— Добре, — погодився Чіф, — а що далі?

— Ну, Великий Баклан пірнув. (Думаю, Сова трохи змогла політати над океаном, поки він пірнав?). Отже, він пірнув, дістав грязюки з дна моря і почав дивитися, куди б її примостити? Але в цей час подув крижаний вітер і грязюка в його кігтях перетворилася на камінь. Тоді він злетів високо в небо і кинув згори камінь.