Марина Гримич - Острів Білої Сови

— Доброго дня, Елен!

— А куди це ви так тікаєте? — підозріло спитала та.

— Додому, куди ж іще?

— Не поспішайте так, я за вами не встигаю… — захекавшись, попросила Елен.

«Це твої проблеми!» — подумала Софія, але все-таки стишила ходу.

— Як ви себе почуваєте?

— Я? — здивувалася Софія. — Нормально. А що?

— Не нудить?

«А-а, ось у чім річ! Вона натякає на випадок із зеленим світлом у господарчому супермаркеті! Невже Роуз-Мері їй уже доповіла?»

— Ні, не нудить, — сказала Софія, і відразу відчула різкий приплив нудоти.

«Мабуть, це від неї…» — заспокоїла вона себе.

— А ви знаєте новину?

— Яку?

— У нас намічається весілля.

— Так? А я їх знаю?

— Так. Ерік і Мегі.

— Правда?

— Вони вже переїхали звідси і живуть разом на материку, в гуртожитку риболовної компанії, де Ерік влаштувався на роботу.

— Ясно…

— А що він у вас робив минулої середи?

— Минулої середи? — закашлялася Софія. — Як що? Рибу приносив…

Елен розчаровано дивилася на неї.

— Я, щоправда, відмовилася, бо в мене ще зранку стояв кошик нечищеної риби… Так він і пішов зі своєю рибою назад…

Елен кліпала очима.

«Цікаво, вона мені вірить?»

Здається, «Циганська пошта» не вміла аналізувати. Вона належала до типу людей, які просто є передавачами інформації, не більше. Елен продовжила чи то допит, чи то інтерв’ю:

— А що метиси у вас робили?

— Як що? Консультувалися з доктором.

— А про що?

Якби Софія ляпнула те, що сиділо на кінчику її язика, а саме «Не ваша справа!», це було б підозріло… Тому вона спокійно збрехала:

— Вони радилися з Робертом, як збільшити державну медичну страховку. Ви ж знаєте, вони зовсім безпорадні в бюрократичних питаннях.

Елен, здається, «проковтнула» і це. І навіть не поперхнулася.

Вони дійшли до хатинки Моллі-Доллі.

— А вони також Бренданові діти? — спитала несподівано для себе, практично навздогад, Софія, маючи на увазі сестер.

— Так, а що?

— Та нічого, просто цікаво…

— А чому це ви так несподівано зацікавилися Бренданом? — спитала Елен. — Чи не тому, що він вами зацікавився?

Софія не змогла швидко зорієнтуватися, що їй вигідно зараз сказати.

Вона промурмотіла у відповідь щось нерозбірливе. А потім вирішила перевести розмову в інше русло:

— Після Джона Невічного ніхто не вмер на острові?

Елен відразу збагнула, в чому річ, і підтримала тему:

— О, ви теж звернули увагу? Так. Народилися дві Бренданові дитини, а померла одна. Щось діється останнім часом із Бренданом!

— Чи він, бува, не захворів?

— Хто його зна…

Софія уважно подивилася на Елен: вірить чи не вірить? Здається, вірить.

— А взагалі, що ви знаєте про Брендана? Хто він був у минулому житті? — поцікавилася вона у місцевої авторитетки.

— Ну… Наш отець каже, що це був священик, який навертав місцеве населення на християнську віру, і вони його закляли, чи що… Але мій дід мені розказував інше.

Оповідь Елен про Брендана

У моряків є свій покровитель. Святий Брендан. Це ще з Ірландії, або Шотландії, або з Британських островів. У нас колись була своя капличка на острові. Капличка, де всі моряки просили святого Брендана стати їм у поміч, поки вони будуть у морі. Це недалечко від маяка. Він завжди допомагав. Треба було запалити лампадку, щось принести йому… Чи свічку, чи мідяки… Казали, що це діяло безвідмовно.

А коли бувало так, що в морі траплялася з рибалками халепа і вони не поверталися, то з’ясовувалося, що вони перед тим не встигли «забігти» до святого Брендана, до каплички. Отак-то.

А пізніше що сталося?

Люди перестали вірити в святого Брендана. І він пішов з каплички…

— Це все? — спитала Софія, впіймавши себе на тому, що не вперше ставить це запитання.

— Принаймні, це все, що я чула від діда.

— Значить, святий Брендан почав «гуляти» по острову не так давно? Приблизно за часів молодості вашого діда?

— Виходить, так.

— Але чому він тоді так змінив свою спеціалізацію?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, був собі нормальний святий, покровитель моряків… а став якимось сексуальним маніяком, вибачте на слові…

— Як ви його назвали? Сексуальний маніяк? — замислилась Елен. — Адже й справді! Те, що він робить, ніяким іншим словом і не назвеш! Ти ба, а я про це ніколи не думала!

— Мені здається, час припинити його походеньки…

— А як?

— Ну, не знаю… Повернути його в капличку…

— А як?

— Як, як? Хіба я знаю? Це ж ваш Брендан! — випалила Софія і знову впіймала себе на тому, що повторюється.