Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Справді? — білявка навіть посміхнулася. — А я вже непокоїлася. Все одно не без втрат. Піджака шкода, що в машині лишився, і блузка вся подерлася… Крім того, саме авто! Господи, тут радіти треба, що жива, а я за речі хвилююся. Ото дурепа, так?

— Усе нормально. Кожна б на твоєму місці хвилювалася. Добре ще, що Жорик украв тебе разом із валізою. Тимку, дістань-но з-під крісла.

Нітрохи не соромлячись наших зацікавлених поглядів, Марія полізла шукати свого носовика. Вміст її валізи навів мене на певні думки.

«Дивне спорядження для звичайної поїздки до міста… Навіщо книги? А статуетка до чого? Наявність ліхтарика ще можна якось виправдати, але ось навіщо ця покорчена настільна лампа? Слід негайно все з’ясувати. Ось тільки як би при цьому не травмувати психіку дівчини…»

— Маріє, тобі можна…

— Марійка. Кличте мене просто Марійкою. Бо якось офіційно виходить…

— Тобі можна ставити запитання, чи тебе це зараз травмуватиме? Втім, це теж запитання… Відверто кажучи, не знаю, як підступитися до теми, але підступитися до неї необхідно…

— Усе гаразд. Я вже заспокоїлася.

— Розкажи нам усе. Це дуже важливо. Ми хочемо тобі допомогти, але не зможемо цього зробити, не знаючи твоєї історії в усіх подробицях.

«Крім того, не знаючи їх, ми не зможемо з'ясувати, чи причетна твоя історія до того, що відбувається з Георгієм», — подумки додала я, навмисно в такий спосіб перетворюючи себе з альтруїстки на ошуканку.

— Навіть не знаю, з чого почати… — гостя затнулася. Тут її погляд упав на складений учетверо аркуш із альбома, що визирав із внутрішньої кишеньки валізи. — Ось! — Марійка простягла його мені. — Так буде наочніше. У мене проти нього теж дещо є!

Ми з Тимком вирішили не витрачати часу на розпитування та двома парами очей жадібно втупилися в аркуш. Там було надруковано ось що:

«Після того, як я вбив її, ночами мені почали снитися кошмари. Ні, не труп коханої з’являвся уві сні. Не її бліда, неприродно відкинута назад голова, що безвольно звисала зі зламаної шиї. Не закочені, як і раніше, фіалкові очі, що колись світилися іноді заворожливим, бездонним щастям. Не вивалений розпухлий язик, нині потворний, який подарував мені колись стільки приємних хвилин. І навіть не страшний, завалений сміттям яр, куди я врешті-решт укинув трупа… Мені снилася лава. Нещасна дерев'яна лава своєю бездушністю взялася вимотати всю душу і в мене. Звичайно, наступного ранку після вбивства я намагався знайти цю лаву. Але її не було. Уявляєте? Ще вчора була, а тепер зникла. Випарувалася, розтанула, згинула… Дуже обережно я намагався з'ясувати в працівників парку, куди подівся цей дерев'яний монстр. Усе марно. Облаштування парку. Нікчемну лаву відвезли на смітник. Смітників у місті безліч. Я перерив зо два, поки цілковито впав у відчай.

Мушу віддати собі належне. Вбивство було вчинено в стані афекту. А як могло статися інакше? Адже я справді кохав убиту. Кохав до божевілля. Саме це й штовхнуло мене на злочин, коли кохана заявила, що хоче піти від мене.

Ви б, може, і не знайшли мене ніколи, пане Слідчий, якби я не писав цього листа. Та я б і не писав, якби не ця огидна лава. Ах, якби її не було! Якби її взагалі ніколи не існувало! Все ж складалося так вдало. Офіційно в момент, коли мою дівчину було вбито, я взагалі перебував у відрядженні. Чудове алібі. Та лава була. Вона, загрожуючи неминучим викриттям, постає в нічних кошмарах і доводить мене до крайнощів. Не бажаючи жити у вічному страху перед викриттям, розуміючи, що клята лава не дасть мені спокою і що Ви рано чи пізно доберетеся до неї, я пишу це зізнання.

Це я вбив Ганнусю Аленову. Я — убивця. За свідчення цього може слугувати видряпаний мною на спинці нещасної лави напис: „Ганнуся Аленова + Льоня Песов = Любов до Могили“. Як свідчать дата й підпис під цим текстом, видряпував я його за півгодини до того, як убив Ганнусю. За двадцять сім хвилин до того, як вона повідомила, що йде від мене.

З повагою, Песов Леонід».

— Це що? — я ще кілька разів пробіглася очима по тексту й зрозуміла, що заплуталася остаточно.

— Його зізнання, я так думаю, — серйозно промовила Марійка. — Чомусь не відправлене. Може, злякався і не зміг здатися властям? У будь-якому разі, можливо, мені вдасться цим скористатися… Пригрожу, що коли не віддасть заповіту, покажу це зізнання міліції.

«Нічого собі! Справа тут, виявляється, неабияка. Вбивство! Крий Боже, щоб зникнення Георгія не мало до цього Песова Леоніда ніякого відношення… А може це все якийсь жарт?» — думки нарешті вийшли зі ступору та почали формулюватися в слова.