Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Який заповіт? Убита Ганна Аленова щось заповідала тобі? — я дістала записника й приготувалася писати.

— Ні. До чого тут Аленова? Мені батько заповідав, — Марійка насупилася, скривджена моєю нетямущістю. — Якщо відверто, навіть не знаю, чи існувала ця Аленова насправді. Може, це все плоди уяви Кузена. Просто знайшла такого ось листа й вирішила собі про всяк випадок забрати. Щоб коли знадобиться, яскравіше вдачу мого кузена проілюструвати. Адже нормальна людина такого ніколи не напише, правда? Цей лист свідчить про всю його гидотність і може придатися, коли я схочу влаштувати Кузенові якісь неприємності… Нехай міліція розбирається, чого це Леонід Песов таке написав. Навіть якщо він нікого не вбивав, по інстанціях усе одно тягатимуть.

— Чого б то? — Тимко втрутився в розмову так, наче розумів, про що йдеться. Втім, швидше за все, просто вдавав компетентність, щоб не здатися гості дурнем. — Такого листа хто завгодно може на комп'ютері надрукувати. Це не доказ. І навіть не матеріал для міркувань. Якщо про вбивство Аленової справи не порушено, звичайно…

— Не знаю я нічого про цю Аленову! Але… — тут Марійка стисла кулаки й очі в неї знову блиснули волого. — Кузен така людина, що міг і справді вбити когось. Погана людина, я б сказала. Та ви з написаного й самі судити можете. Треба ж таке написати… Хоча, Бог свідок, раніш я була переконана, що поганих людей не буває. А тепер ось… Ви просто уявити собі не можете, яка мій кузен погана людина!

— Особисто я поки взагалі нічого собі уявити не можу. Просто не розумію, про що ти говориш. Чи не можна по порядку? Отже, батько щось тобі заповів…

— Ні, — Марійка тяжко зітхнула, — якщо по порядку, то починати треба з іншого боку. Не з того, як він умер, а з того, як він народився…

— Пробач, а ти впевнена, що така розповідь займе прийнятну кількість часу? Твій батько ж, напевне, довго жив…

— Довго, — знову зітхнула Марійка, — довго й не дуже щасливо. Шкода його, — дівчина знову припала до носовика по тому випросталася й опанувала себе. — Втім, зараз я все поясню. Батько мій походить із родини солідного партійного працівника. Розкіш оточувала таточка з дитячих літ. Коли він підріс, то зумів правильно скористатися зв'язками своєї родини та стати що називається Людиною. Батько правильно зорієнтувався в комерційній постперебудовній країні та перетворився навіть на Дуже Забезпечену Людину. Ось такий винятковий талант був у мого татуся щодо правильного орієнтування. А в його рідного брата такого таланту не було. Замість цього в дядька були пристрасть до алкоголю, істерична дружина й син, який нехтував батьківськими скандалами, тобто мій кузен. Точніше, насправді він ніякий не кузен, а звичайний двоюрідний брат. Але таточко мій змушував іменувати братика Кузеном для аристократичного звучання. Про себе я завжди говорила: «лжекузен» — надто вже не схожі на родинні наші стосунки. Мій лжекузен — ще той подаруночок! Років йому тридцять, вигляд має на двадцять, розуму — на десять. Чіплятися почав, ще коли мені шістнадцяти не було. Я його по можливості м'яко відшивала… Навіть дружити з ним намагалася. Але дружба була йому не потрібна. В результаті він мене ненавидить тихою ненавистю. Зовні, звичайно, він — сама галантність. Через те, що на п'ять років старший, намагається нібито піклуватися про мене… Сволота!

— Влучно сказано! Але, ти, типу, не відволікайся від сюжету, — сухо перебив Тимко. Схоже, сусід відкинув геть усі свої викаблучування й був тепер гранично зосереджений. Що ж, такий Тимко подобався мені куди більше.

— Авжеж, вибачте, — Марійка спробувала відповідати атмосфері загальної зібраності й почала говорити тільки по суті. — У сімнадцять, назавжди стомлена надокучливим батьківським піклуванням, я втекла з дому. Мама вмерла, коли я була мала, тому не було кому захистити мене від суворого батькового виховання. Він ростив із мене аристократку. Не дозволяв виходити нікуди до простих смертних, забрав зі школи, приставив репетиторів… Загалом, нав'язане ним життя поступово ставало нестерпним, і я втекла. Знаючи, що мене шукатимуть, змінила ім'я, місто, навіть волосся перефарбувала… Подзвонила батькові, кажу: «Не шукай, все одно не знайдеш, не лишила я від тебе собі нічого. Ні роду, ні імені…»

— То насправді ти не Марія? — розчаровано поцікавився Артем.

— Та Маруська я, — посміхнулася дівчина. — А до цього довго Сашком іменувалася. Для конспірації. Загалом, увесь цей час лжекузен біля батька пасся, спадщину собі висиджував. А я візьми та й перед самою смертю батька з'явися. Бідолашний братик. Треба було бачити вираз його обличчя, коли я ввійшла до кімнати батька, який уже вмирав. Просто мені наснилося, що таточко хворий. Ось я не витримала й приїхала. Виявилося, вчасно. Батько зі мною поговорив і вмер відразу, — цього разу Марійка щосили намагалася не розридатись, і їй це майже вдавалося. — Розповів про заповіт. Виявляється, частина спадщини Кузенові дійсно перепала, але основне все — мені. Я кажу: «Ти, тату, не вигадуй, видужуй краще. Мені гроші ці не потрібні зовсім. Мені ти потрібен». А він так розхвилювався від такої моєї заяви, що відразу й умер від хвилювання. Уявляєте?