Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Мої співчуття, — вставила я.

— Дякую, і вам того ж, — автоматично відповіла Марійка й відразу спохопилася. — Ох, пробачте, це я через нерви таку нісенітницю кажу… Отож приїхала я сюди на дачу, щоб у міській квартирі не жити. Там на той час давно лжекузен угніздився. А братик візьми та й приїдь за мною на дачу. Поговорити, мовляв, треба. Так, мов, і так, каже, перед смертю в таточка, видно, дах поїхав, ось він і наговорив усякого. Насправді в заповіті сказано, що все майно твого батька в мою власність переходить — ось бачиш, написано заповіт. Я кажу: «Неправда це. У заповіті зовсім інше написано. Це, я впевнена, підробка». Кузен раптом розлютився. Почав кричати, грозитися й проговорився тоді:

«Та я сім років за твоїм бридким старим слідом ходив, щоб цю спадщину отримати! Я своїм потом усе до останньої копійки заробив! Спробуй-но стільки часу з таким огидним принциповим буркотуном поспілкуйся! Оце заповіт. Усе мені дістається. Оце підпис!»

Я дивлюся і згадую, як ми з братиком у дитинстві, бавлячись, підпис татусів підробляли.

«Не батьківський це підпис!»

«Слухай-но, ти! Ти в житті ще нічого не розумієш, ти в місті цьому, вважай, і не жила, порядків тутешних не знаєш. Їдь здорова. Зовсім без засобів до існування не залишишся, я тобі якусь ренту виділю… Але в справи зі спадщиною — не лізь. У мене в цьому місті все давно схоплено. Розумієш?»

«Ні вже. Не в грошах справа — у справедливості. Волю покійного виконати потрібно. Я тобі теж ренту призначити можу. Якщо загрожувати перестанеш, звичайно…» — і тут відчуваю, мені так його пристрахати хочеться… От і сказала на свою голову: «У мене є справжній заповіт, і я нізащо тобі його не віддам!»

«Це справжній! — стверджує Кузен і очима брехливо так блискає, а в самого аж губи від паніки побіліли. — Це справжній! І за півроку, як і годиться за законом, я вступлю в права спадщини та стану повноправним власником і фірми, й будинку, і…»

«Ти розвалиш фірму! Я такого не дозволю…»

«Якщо поткнешся до суду, тільки дарма час і гроші витратиш. По-перше, тут усе чисто. А по-друге, моя наречена, між іншим, прокурорська дочка. Січеш?»

Я жахливо розлютилася. Навіть не в грошах річ, а в цій його кузенячій самовпевненості… І потім, батько не пережив би такого нахабного порушення його волі. Власне, він і не повинен переживати, бо все одно вмер, але…

— Ну чого ти виправдовуєшся? — перебила я. — Це цілком природно, що тебе не влаштовує нахабна підробка зі спадщиною. Звичайно, треба позиватися…

— Я так і збиралась. Але тепер… Розумієте, після цієї розмови я подумала, якого дідька тут на дачі сиджу. Думаю, переїду зараз до міської квартири — вона ж моя, а не його. А завтра піду в суд і до журналістів і… Ось така дурна ідеалістка я була ще вчора, — Марійка розсміялася, по можливості, весело.

— Як здорово, що ти ще знаходиш у собі сили сміятися — похвалила я гостю.

— Один відомий класик писав: «Люди сміються хоча б для того, щоб не плакати», — відповіла Марія і продовжила розповідь: — До речі, на цій дачі лжекузен раніше жодного разу не з'являвся. Він завжди відпочивав у іншому батьківському заміському будинку. Відбудованому й сучасному. А мені завжди тут було гарно. Тут я, ще зовсім дитина, з матір'ю відпочивала. По її смерті батько сюди приїздити не любив. Тут для нього надто просто. Змінювати обстановку не став задля пам'яті про смаки моєї мами. Він маму, здається, по-справжньому, любив. Загалом, настільки я розлютилася на Кузена, що вирішила всупереч усім своїм смакам переїжджати в квартиру. Щоб бути на очах і вести справжню відкриту війну. Зібрала про всяк випадок особливо пам'ятні речі й зібралася їхати. А тут щось із машиною…

— Не стільки з машиною, скільки з намірами твого Кузена, — констатувала я. — Георгій же чув розмову, з якої зробив висновок, що аварію підлаштовано зумисне… З ким міг розмовляти твій брат?

— Він приїжджав зі своїм водієм… У тім-то й річ, розумієте? Тепер я не знаю навіть, чи варто йти до суду… Якщо в людини найжорстокіші наміри… Може, плюнути на все? З голоду не помру. Я зараз не так уже й погано заробляю. Жила завжди без батьківських грошей і далі проживу…

— А цей тип нахабно користуватиметься твоїм майном? — недобре примружився Тимко.

— Усе це слід буде обговорити ретельніше, — застерегла я від поквапних висновків. — 3 одного боку, з такими психами, як твій лжекузен, краще не зв'язуватися, з іншого — хто ж їх тоді покарає, якщо не ми…

І раптом зрозуміла, що для мене означає Маріїна розповідь. Виходить, жарти скінчилися вже давно. Виходить, Георгію дійсно загрожує серйозна небезпека. Якщо цей кузено-брат не боявся спроб убити власну сестру, об якогось детектива руки забруднити точно не посоромиться. Адже Жорика зараз, можливо, навіть катують. Вимагають виказати нинішнє місцезнаходження Марії… Я глянула на годинник. З моменту Жорикового сигналу тривоги минуло вже неймовірно багато часу. Такими темпами в місті я виявлюся лише над вечір…