Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

Я мимоволі захихотіла.

— Пробачте, просто це має такий безглуздий вигляд, — по тому я все-таки зважилася на запитання. — А ви на кожній роботі щось на підлогу кидаєте?

— Ні, — насупився юнак. — На двох попередніх мене кидали. Тому й звільнився. А звідси, — хлопець кивнув на стегенця, — звідси, схоже, звільнять хазяї. І де ви тільки взялися на мою голову?

— У Чернишисі, — люб’язно відповіла я, — у нас із чоловіком там мамина дача.

— Справді? юнак на мить якось пожвавився, та відразу й знітився. — Є в мене одні знайомі в Чернишисі, тільки ті в електричці не роз'їжджатимуть… Отже, це не ви…

— Що ж це за знайомі такі, що ви навіть не знаєте, який у них вигляд?

— Такі ось незнайомі знайомі. Ви б, так як я, з гарненькими білявками поспілкувалися, то й не таких би знайомих отримали. Це добре, до речі, що ви заміжня. Бо я вже чергових страшних неприємностей злякався.

— Та я ж їх, начебто, вже принесла! — образилася я за власну значимість. — Стегенця вам зіпсувала…

На хвилину раніше перекурити в тамбур вийшов літній чоловік; він почув мою останню фразу та раптом задихнувся димом і почав підозріливо косувати на ноги мого співрозмовника.

— Подумаєш, стегенця, — відмахнувся студент, — серед білявок бувають такі, котрі, разом зі стегенцями й життя теж псують. Спочатку змушують купу дурниць робити, а потім уже й зупинитися не дають… Білявки — бич усього мого химерного життя! Добре все-таки, що ви заміжня.

— Мій чоловік теж так думає, — про всяк випадок холодно відповіла я.

Юнак замовк, знов увіткнувся в книжку. Можливо, я передала куті меду з сухістю останньої фрази.

— Що читаєте? — я скосила око на обгорнуту газетою книжку. Їхати було ще досить довго, тому я вирішила відкинути забобони та продовжувати бесіду. Треба ж якось відволікатися від тривожних думок. Тим більше, не так часто жовторотикам здаєшся «гарненькою білявкою». Втім, чому б і ні? Солом'яні кучерики назвати темними неможливо, а кирпата фізіономія з належної відстані та за належної короткозорості цілком «гарненька».

«Частіше громадським транспортом їздь, — подумалося мені раптом. — Найкращий спосіб підвищити самооцінку… А так — цілий день у машині, як Гюльчатай у паранджі… Звичайно, жодного втішного відгуку за день. „Відкрити личко“ тільки даішники просять, та й ті аж ніяк не лагідним тоном. Ось і страждаю від комплексу неповноцінності. Ось і ввижається мені власний солідний вік там, де ще й не ступала нога старіння. „Ах, на мене вже ніхто не звертає увагу! Це старість!“ — страждаю я періодично. Брехня! Це тому, що нових облич не бачу, а старі чи настільки вже до мене звикли, що компліментів не казатимуть, чи настільки осточортіли, що компліменти їхні гірше за будь-яку лайку сприймаються. Велика річ — вихід у народ. Відразу особистістю себе відчуваєш. Ну… Не відразу, а щойно юрба спаде…»

Юрба в електричках, як я зрозуміла, чимось нагадувала денну спеку: спадала до строго визначеного часу.

— Читаю методичну з предмету «сценарна майстерність». Мій наукрук написав. «Він нас читать себе примусив, і краще вигадать не міг…»

Я миттю згадала про свою Сестрицю Настусю. Напередодні закінчення школи Сестриця запалилася раптом талантом і пристрастю до різного типу постановок. Навіть на підготовчі курси сценаристів пішла з цього приводу. Звичайно ж, глибоко травмуючи при цьому батьків і викладачів. Батьків — ефемерністю обраної спеціальності. Викладачів — химерним характером підлітка, який підкоряє світ, і неймовірної довжини яскраво-синіми нігтями з портретами Масяні на кожному другому пальці. Лише мене Сестрицине рішення готуватися до вступу в Академію культури нітрохи не засмучувало. Головне, щоб дитина чимось захопилася й не тинялась без діла чужими життями.

Тепер же, дивлячись на свого попутника, я уявила Сестрицю з оберемком курячих ніг і поморщилася, якоюсь частиною мозку приєднуючись до думки батьків.

— І давно це студенти-сценаристи розвозять ящики зі стегенцями? — трохи глузливіше, ніж варто було б, поцікавилась я.

— Давно, — незворушно відповів студент, — оце звідколи перебудова почалася, так і розвозять… Дітям на морозиво, бабам на квіти! Ну й собі на закуску, щоб не переплутати.

Виникнення потреб щодо дітей, закуски, а вже тим більше, бабів у Сестриці найближчим часом не намічалося, тому я посміхнулась. Люблю дотепних людей.

— Ходімо, може, присядемо, — студент зазирнув крізь розбите скло розсувних дверей до напівпорожнього вагона. — Правда, стегенця з собою волокти доведеться…