Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

Студент пішов, а тривога залишилася. Варто було їй виявитися в гордій самоті, як вона миттю стала центром уваги мого мозку й почала розростатися.

«Перш за все потрібно заїхати додому. Жорик напевно заходив туди. Мусив же він перевдягтися після порпання на городі…» На дачу Георгій принципово їздив у якомусь страшному лахмітті, що, на його думку, мало слугувати за робочий одяг городника. Жодні мої запевнення в тому, що перевдягатися можна вже на дачі й що міські сусіди можуть випадково отримати інфаркт, коли побачать його в дачному вигляді, Георгія не переконували. Втім, його робочий одяг доброчинно впливав на даішників… У деяких, коли вони зупиняли Жорика і той у всій красі виходив із машини, був немислимий для працівника ДАІ вираз обличчя: начебто вони хочуть не взяти, а дати щось зупиненому водієві…

«Можна ще заїхати до Жорикового батька… Може, Георгій там з'являвся. Ні, тільки змушу батька нервувати. Паніку поки здіймати зарано. От якщо до завтрашнього ранку не знайдеться — то почну дзвонити всім і вся… А поки, на жаль, доведеться пошукати самостійно».

Легко сказати, «пошукати самостійно». З цим у мене завжди були проблеми. Не з самостійністю, зрозуміло, а з пошуками. Ось щодо втрат — я фахівець. Чого тільки не втрачала я за своє життя! Від не надто коштовних речей на кшталт голови чи совісті, до стратегічно важливих предметів на зразок молодості, номера телефону найкращого перукаря чи двометрової різьбленої підставки для взуття, котру в метушні переїзду я примудрилася забути біля під’їзду колишнього помешкання. Шукати я не вміла, а ось губила речі зі справжньою майстерністю. Приміром, усе дитинство я регулярно губила рукавиці. Мама не витримала й пришила їх на гумці до коміра моєї шуби. Наступного дня я знову повернулася зі школи без рукавиць.

— Мам, я їх знову згубила, — діловито повідомила матері про свої подвиги, надзвонюючи їй на роботу.

— Як?! Це ж неможливо! Ти що, відпорола їх від гумки?!

— Ні. Вішала пальто в роздягальні — вони були, — виправдовувалась я, — а прийшла додому, відчуваю, чогось не вистачає… І в кишенях дивилася, і скрізь…

Виявилося, я надягла чужу шубу. Не свою, стару кролячу, а нову, мутонову, однієї своєї однокласниці. Загалом, якби завдання стояло що-небудь загубити, то я впоралася б надзвичайно легко. Але знайти… Усі мої попередні спроби чогось пошукати закінчувалися завжди несподівано й не завжди безпечно. Знаходила я обов'язково що-небудь не те. Приміром, шукала, ще живучи з батьками, сестрициного светра — знайшла власного батька, який сховався в шафу від матусиних вимог допомогти з прибиранням. Або шукала якось у квартирі в кращої подруги щось їстівне, — ненавмисно знайшла схованку її чоловіка з надзвичайно секретними документами…

«Схоже, час уже скористатися попередніми помилками, — я спробувала якось упорядкувати думки й вичавити з них хоч кілька грамів користі. — Аби я щось знайшла, потрібно шукати зовсім інше. Що ж, спробую обдурити долю. Вдаватиму, що шукаю зовсім не Георгія…»

Варто все-таки віддати належне моєму психічному здоров'ю; така маячня в думках була не основним заняттям, а розвагою, поки я добиралася додому. Звідтоді, як ми з Георгієм відкрили свою детективну агенцію, жили в квартирі, що слугувала за офіс у робочий час і за дім — у інший.

Дзвінок телефону відволік мене від роздумів і змусив зупинитися. У сумочці стільниковий виявився похований під такою кількістю всіляких речей, що розкопати його швидко не вдалося. Блискавично визволила апарат з-під маленької хрестової викрутки та переклала далі щасливий квиток, який трапився мені рік тому в трамваї, і сторопіла. Той, хто дзвонив, уже давно втратив надію зі мною поговорити й поклав трубку. Дисплей висвічував номер телефону моїх батьків. Уява миттєво включилася в роботу.

Георгій з моєю ненькою вирішили пожартувати зі мною! Скажімо, щоб перевірити глибину моїх подружніх почуттів. Сидять зараз спокійнісінько, попивають каву та сміються. Вирішили, що час зізнаватися: мовляв, нічого не сталося… Ні. Обоє вони, звичайно, великі оригінали, але на такий жорсткий жарт не здатні.

Значить… Виходить, із Жориком сталося щось жахливе… Міліція хотіла повідомити особисто мені, але не застала нікого вдома й була змушена подзвонити моїм батькам. Точно! Чого б іще батьки вирішили мені телефонувати?

Не в змозі й далі терпіти невідомість, я кинулася до телефону-автомата. Дзвонити зі стільникового на міський, маючи під рукою автомат, навіть у найкритичнішій ситуації, — ознака кепського тону.