Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Нічого, вони у вас уже волочені, — в тон відповіла я і перша ступнула у вагон. Сидіти на жовтому вигнутому ослоні чомусь виявилося дуже зручно. Я вирішила будь-що-будь поцупити з якогось списаного вагона таку лавку для батьківської дачі й уже подумки прокручувала план майбутнього викрадення. У кожному задумі левова частка дій належала Георгію. Я знову згадала про своє лихо і впала в песимізм.

«Ах, Жорочко, Жорочко… І на кого ж ти мене залишив? Тепер навіть злочину скоїти нема з ким. Ну справді, як ти міг мене покинути в такій дурнуватій ситуації? Та зажди: знайду — неодмінно на тебе за це зникнення ображуся!»

Цієї миті до вагона увійшов високий блідий джентльмен у відпрасованому костюмі. В одній руці в нього красувався пластиковий стаканчик, в іншій — милиця. «Подайте інвалідові!» — волала табличка, замість краватки повішена на мотузці, обмотаній навколо відпрасованого коміра сорочки. Охайний вигляд жебрака позитивно вплинув на пасажирів. Йому обережно кидали дріб'язок. Я б теж, напевне, вкинула, але тут задзвонив стільниковий. Я та ще зо двоє пасажирів потяглися до сумок. Дзвінок повторився. На четвертому дзвінку чоловік із табличкою на шиї невдоволено поморщився, переклав милицю та стаканчик у одну руку й витяг з-за пазухи стільниковий.

— Так? Я ж просив не дзвонити на роботу! — гаркнув він у трубку, після чого натиснув відбій, повернув телефон у кишеню та знову простяг стаканчик жінці, яка за мить до дзвінка збиралася ощасливити його копійчиною.

Усі здивовано завмерли.

— Знаєте, — ошелешено пробурмотіла жінка, — це якось навіть смішно виходить… Я от вам збиралася милостиню подавати, хоча, знаєте, сама працюю-працюю, а на стільниковий телефон собі ще не заробила…

Жебрак, здається, образився. Рвучко розвернувся, доволі спритно як на інваліда подався до тамбура, озирнувся біля виходу і з вражаючою для будь-чиєї уяви запальністю прокричав:

— Це тому, що ви жерете багато! Жерти треба менше, тоді на що завгодно заробите! Жерти треба менше, зрозуміло?

Зі злістю зачинені розсувні двері ще кілька секунд їздили туди-сюди по своїх засмальцьованих рейках. У вагоні стояла тиша. Потім хтось не витримав, несміливо гмикнув. Хтось приєднався. Незабаром пасажири дружно реготали.

— Ні, бачили? Жерти, каже, треба менше… Хам! Дотепний все-таки хам!

Тільки мій новий знайомий сидів насуплений.

— Вам це не здається смішним? — поцікавилась я.

— Ні, — різко відповів хлопець. — Звідкіля ми знаємо, що штовхнуло цього нещасного просити милостиню? Звідкіля знаємо, що він відчував, коли ця мегера йому вичитувала? Я ось теж, може, якби був сміливіший, пішов би милостині просити. «Я б у жебраки пішов, хай мене научать…» Гріх глузувати з того, чого не розуміємо…

«Господи, і звідки в нашої молоді стільки гіркоти у світосприйманні? — я згадала раптом сумні очі Марії, котра розповідала про свого негідника-кузена. — Ми в їхньому віці сприймали все значно простіше…» Потім я знову згадала про Настусю і з зачаєною гордістю за сестру додала: «Щоправда є й серед нинішньої молоді особи, які швидше цілий світ заженуть у депресію, аніж дозволять хоча б на краплю зіпсувати собі настрій». Останнім часом сестриця славилася невичерпним оптимізмом, який моя підозрілива ненька потай приймала за безмежну дурість і жахливо переживала.

— Молодий чоловіче, — ловлячи себе на повчальних нотках, згадала я нарешті про співрозмовника. — Сміятися — це в будь-якому випадку добре. Сміятися без злості, певна річ. Тому ніякий це не гріх. Це захисна реакція суспільства. Сміх допомагає не впасти в депресію. Один відомий класик писав: «Люди сміються хоча б для того, щоб не плакати».

Студент якось дивно глянув на мене. Так, начебто остання фраза набула над ним якусь дивну владу. Потім коротко мотнув головою, нічого не відповів і знову ввіткнувся в свою книжку.

«Який же вразливий молодик, — сумно подумала я, помічаючи, що не можу більше контролювати власне занепокоєння, а відволікати свідомість уже нема на що. — Ет, Жорочко, пам'ятаєш, я завжди казала, що ти вреднючий і жахливо вразливий… Отож, я помилялася. У порівнянні з деякими індивідуумами ти зовсім не вразливий. І взагалі… Найкращий, найпотрібніший, найвродливіший і все таке… І треба ж було зникнути саме в той момент, коли я відчула все це. От негідник!»

На наступній зупинці студент сухо попрощався й поволік свої стегенця до виходу. Розвертаючи візок, він звично проїхався по моїх модних черевиках. Може, мстився за нотацію про користь сміху?