Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

Залишалося тільки мріяти, щоб трубку взяла Сестриця. Та ледь чула мій голос, миттєво розпливалася в посмішці й відразу повідомляла всі околишні та прилеглі новини, не чекаючи розпитувань. Звичайно це трохи дратувало (я терпіти не можу марного витрачання часу), але в деяких випадках було дуже до речі. Ненька б від прямих розпитувань на тему місцезнаходження Георгія впала в істерику. Уяву я успадкувала від матері, тому на особистому досвіді переконалася, як легко можна довести себе до жахливого занепокоєння.

— Слухаю і виконую! — одночасно порадувала й засмутила мене Сестриця. Порадувала — самим фактом своєї, а не мамусиної присутності по той бік дроту. Засмутила — дивацтвом у тому, що вимовила.

«Може, вона не зовсім осудна, і її краще не чіпати? — уява відразу підключилася до ходу думок. — Точно! Сестриця збожеволіла, виплекала в собі манію величності й вирішила підкорити світ. Почала вона з Жорика, і, видно, тримає його зараз у заручниках… Мабуть, таким способом хоче випросити собі дозвіл довго сидіти в інтернеті. Звичайно, ми з Жоркою їй це забороняли…»

Картинка виходила вкрай дурнувата, нереальна, але бажана. Адже це автоматично означало б, що ніякі лиходії на Георгія не нападали.

— Чого мовчите, як риба об лід? — грізно поцікавилася Сестриця.

— Думка проречена є неправда, — Настусині дивацтва в розмовах виявилися заразливими.

— Ка-тру-у-сю-ю!!! — весь наліт терористичної екзальтованості з Сестриці як водою змило. — А коли ти в гості прийдеш?

— Ну, я ж сама не ходжу, потрібно вибрати час, коли Георгій вільний буде, — замислено промовила я, сподіваючись, що зараз Сестриця радісно повідомить: Жорик, мовляв, саме в них, а ось де я, нікому не відомо…

— Одружений чоловік завжди невільний. Щоб він став вільний, йому потрібно з тобою розлучитися, — неймовірно серйозно повідомила Сестриця, після чого знову переключилася на прийнятий у неї для спілкування зі мною дитячий тон. — То що ж, ви тепер взагалі ніколи не прийдете? — вдавано по-дитячому заканючила вона. — Приходьте, тільки купіть дорогою…

Цієї миті нерви в автомата не витримали, зв'язок обірвався. Усе необхідне я, власне, вже дізналася, але не передзвонювати було якось незручно.

— Ча-ча-ча! — сказала Сестриця, у відповідь на мій повторний дзвінок і поклала трубку.

Я трохи сторопіла.

«Невже шифр? Так вона хоче сказати, що розмовляти не може? Невже Георгій все-таки в них? Чи їм відомо про те, де він?»

Наступний дзвінок не приніс нічого втішного.

— Ча-ча-ча! — вперто проговорила Настуся, перш ніж із трубки почулися короткі гудки.

Я протерла очі, потрусила головою, обійшла один раз навколо телефону і про всяк випадок тричі сплюнула через плече. Потім згадала, що весь час плутаю, через яке плече плювати, сплюнула через інше. Після цього знову набрала батьківський номер.

— Тільки не мороч мені голову своїм «ча-ча-ча»! — прокричала я, ледь хтось узяв трубку.

— Ти не занедужала? — стурбовано поцікавилася мама.

— Я — ні, — чесно відповіла я, — а ось Настуся — не знаю. Що це за «ча-ча-ча» вона мені тут влаштувала? Я дзвоню щоб довідатися, чи не з'являвся у вас Жорик, а зовсім не для того, щоб з'ясувати, що рідна сестра вирішила довести мене до божевілля.

Через деякий час, протягом якого обидва зіпсовані телефони — ненька та автомат — висотали мені всі нерви, з'ясувалося, що Сестриця лише намагалася скінчити свою попередню думку й відключитися, перш ніж я встигну відмовитися прийти. Говорила вона: «Чай, чай, чай!» Мовляв, приходьте, тільки купіть дорогою чаю, бо в нас заварка скінчилася, а мені ліньки йти в магазин, куди батьки мене завзято женуть. Усе це я, кмітлива, на думку Сестриці, повинна була зрозуміти з загадкового «ча-ча-ча» і негайно з’явитися в гості. А викликати в мене панічний жах Настуся зовсім не збиралася. Час, який залишився на телефонній картці, я витратила, щоб пояснити неньці, котра теж нічого про місцезнаходження Георгія не знала, що я в неї теж не збиралася викликати паніки. На слова: «Як же так? Жорочка зник! Ох, чує моє серце…» — довелося поквапливо заявити, що Георгій уже знайшовся. Для переконливості я навіть прокричала в простір: «Агов, Жорику, привіт!» І цим заспокоїла маму, зате приголомшила випадкових перехожих.

Загалом, у моїх батьків Георгія не виявилося. Саме час було пошукати на його власній жилплощі.

Я переступила поріг і вже вкотре за сьогодні сторопіла. Першої хвилини подумалося навіть, що я просто не туди потрапила. За деякими певними прикметами (відклеєний кутик шпалери під стелею, синяво-чорна подряпина на полірованій поверхні гардеробу) я таки впізнала власний дім, та про всяк випадок замкнула обидва замки вхідних дверей і навіть ланцюжок повісила. Головне, вчасно! А раптом зловмисники ще не пішли? Я гарячково вчепилася в стільниковий телефон, зібралася вже дзвонити Жорикові, щоб поскаржитися на жах, який тут навкруги діється, але вчасно спохопилася: згадала, що Георгій зараз зайнятий.