Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

І тут я згадала про те, що трапляється, коли я прямо показую долі, що саме шукаю.

— Шукаю… — я раптом взялася описувати особу, прямо протилежну Георгію за зовнішніми даними, — молодого чоловіка, довжелезного такого блондина. Сутулого, зі світлими очима та янгольською вдачею…

— Та що ви мені голову морочите! Ану до стіни швидко! Різких рухів не робити! Потім розберемося, у кого тут яка вдача.

От уже чого я ніяк не очікувала, то це такої поведінки від міліції.

— У вас ордер є? — слухняно відвертаючись до стіни, промовила я.

— Оце нахабство! — вирвалося в мого гостя. — Ордера з мене тільки господар вимагати може!

Що це за незрозуміла така дискримінація? Тут мимохіть феміністкою станеш. Тобто господар, виходить, може ордера вимагати, а господиня — ні?!

— Щось я такого закону не пригадаю! — повідомила я стіні.

Мене ніхто не слухав. Представник органів уже заглядав у кімнати. Я несміливо озирнулася.

— Що вам там треба? — грізно поцікавилась я. — Це тепер мода така, по моїх речах нишпорити, так?

— Ви їх що, з собою принесли? — з сумнівом оглядаючи безлад, що панував навколо, поцікавився гість. Здається, він розгубився не на жарт. Ще б пак, не щодня випадає нагода такий розгром спостерігати.

Втім, навіть це не привід, щоб ставити такі дурнуваті запитання.

— А ви думаєте, речі в квартирах самі виростають? — дозволила я собі трішки підвищити тон.

Зважаючи на обличчя гостя, остання моя фраза підштовхнула його до ухвали важливого рішення.

— Не хочете по-людськи — не треба! — повідомив він, після чого дістав з кишені наручники, боляче смикнув мою руку та причепив мене до себе. — Головне, щоб не втекла. Подробиці потім з'ясуємо, — швидше собі, аніж мені, повідомив нахаба. У цьому домі, схоже, на всіх нападало дурнувате бажання розмовляти з самими собою.

— Відстібніть мене негайно! — ситуація здавалася настільки комічною, що на обурення якось не лишалося сили. Мене, ні в чому не винну, в моєму власному домі, в такий момент, коли слід терміново шукати мого чоловіка й моїх зловмисників, раптом заарештовують. Маячня, нісенітниця, маразм! — Маячня, нісенітниця, маразм! — уголос прокоментувала я і не змогла стримати нападу нервового сміху.

— Припиніть дратувати мене! — цитькнув гість. — Дідько забирай, скільки можна його чекати, — пробурмотів він раптом собі під ніс.

— А на кого ви чекаєте? — відразу зацікавилась я.

— На наряд для затримання особливо небезпечних… Таких, як ви, — огризнувся скутий зі мною металевим ланцюжком міліціонер.

Його роздратування миттєво передалося мені (не дарма кажуть, що метал — гарний провідник! Метал наручників вочевидь найкращий). Я набрала повні груди повітря, щоб вчинити належний грандіозний скандал. Але на сходовому марші раптом з'явилася моя сусідка згори. Дуже жвава пані доволі поважного віку, що цілими днями просиджувала біля під'їзду та займалася тим, що не схвалювала сусідів. Ну не могла ж я підкинути стільки поживи для сусідських пліток!

— Що це у вас відбувається? — зацікавлена відчиненими дверима бабця й не думала рухатися в колишньому напрямку. Вона полишила благі наміри розміститися на своїй улюбленій лаві біля під’їзду і завмерла. Помітила наручники й рішуче увійшла до мене в передпокій.

— Усе під контролем! — заспокоїв її мій гість, одночасно змахуючи рукою з наручниками та виймаючи посвідчення з внутрішньої кишені піджака. Сусідка уважно втупилася в посвідчення. Іти вона вочевидь не збиралася, чим дуже заважала мені розродитися нарешті скандалом. — А ви, громадяночко, хто будете?

Поки сусідка довго пережовувала свої імена, прізвища й заслуги, я розпікалася дедалі більше.

— Раз уже зайшли, то дайте відповіді на кілька запитань, — це гість строго повідомив сусідці. — Хоча це й не я розпитувати повинен. Гаразд, нічого, все одно ж чекаю, — останнє він стомлено пробубонів для себе.

— Слухаю! — пожвавилася сусідка.

Гість замислився. Намагався лоба почухати, але я гнівно відсмикала свою руку, й він був змушений теж опустити свою.

— Ось! — нарешті сформулював гість запитання. — Чи бачили ви тут блондина з ясними очима, високого й сутулого? — це він суворо запитав у бабусі. — Правильно ж я формулюю? — він в'їдливо посміхнувся мені.

Стримати реготу я вже не могла.

— Аякже! — сплеснула руками сусідка. — Бачила, бачила… Я й не таке бачила… Недавнечко заходив просто в оцю квартиру. Я ще здивувалася, що за новий поселенець тут…