Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

Ну от, знову… Ні хвилини спокою. Так і живемо донині. Ледь встигаємо обробитися з поточними справами, як мого благовірного відразу навідують нові ідеї, а з ними й нові проблеми, нові причини для занепокоєння та біганини. Обоє ми — і я, й Георгій, починаючи чергову справу, палко присягаємося, що ось тільки впораємося з нею, відразу ж зробимо паузу й подамося у відпустку. Але зупинитися чомусь не вдається ні Жорику, ні мені. Наша вже майже доросла донька — та сама особа, завдяки якій ви зараз читаєте цю книжку (адже якраз вона за багато років по описаному вище змусила мене записати частину наших із Жориком пригод) — твердить, що в такий спосіб ми з Георгієм примудряємося і досі залишатись молодими. «Постійно мчите кудись, вас підгонять чергові справи, а старість просто не встигає наздогнати», — сміється донька, така сама ідеалістка, як я, а потім трішки мружиться й посміхається широкою Жорчиною посмішкою. У такі хвилини я дивлюся на неї і, от слово честі, здається, начебто все це й справді недарма. Тоді я зупиняюся на мить, посміхаюсь у відповідь і знову мчу робити чергові неймовірно важливі дурниці.