Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Між іншим, батько в Артема не рідний. Він одружився з Артемовою матір’ю, коли пацану ще й року не було, відразу всиновив… Про це ще довго всі сусіди говорили, — згадав Георгій.

У тиші, що запала раптом, виразно чулося важке Маріїне дихання й захоплене зітхання Настусі.

— Нічого собі пригодочка! — все-таки не витримала Настуся, а по тому підсунула варення ближче до себе, видно, щоб відволікти рот на корисніше за пусті балачки заняття.

Марія в сум’ятті переводила вже зволожені очі з мене на Жорика, сподіваючись бодай на кволий проблиск надії.

— Гора працював на Лихогона, — мов автомат заторохтіла я, випускаючи уяву на волю, — Лихогон — на справжнього Песова. Справжньому Песову не потрібні конкуренти. Тобто, йому потрібно знайти другого спадкоємця, причому неодмінно, інакше заповіт так і не набуде сили. Знайти, щоб… прибрати! Нещасний випадок, чи як там це ще робиться!

— Не створюй паніки, Катерино! — в Жорчиному голосі вже також почулося очевидне занепокоєння, — Петро ніколи не пішов би на таку брудну справу… Крім того, адже цей Песов сам порадив Песову-небіжчику включити сина в заповіт…

— Звідки ми це знаємо?! — майже кричала я. — Зі слів Лихогона! Він і не таке може наговорити, аби відстояти добре ім’я свого клієнта… І тоді відразу зрозуміло, чому Петро не зволив пояснити нам, яку участь у справі бере його Гора. Лихогон же так і не розповів, чому його працівник постійно стовбичив біля нашої дачі…

— Вичікував зручного моменту, щоб схопити Артема! — простогнала Марія. — Але я постійно була поруч і заважала Кінгконгу вчинити все без свідків. На людях, у магазині такого теж не зробиш… То біжімо ж мерщій!

Так самісінько, як закоханий Артем кидався на Гору М’язів, щоб захистити кохану, Марія зараз безстрашно рвалася в бій. Накинула на плечі дачну кофту моєї мами й вискочила надвір. Ми з Георгієм ледь устигали за нею. Настуся не надто напружувалася, бігла трішечки попереду всіх і щомиті озиралася, уточнюючи напрямок. Збоку вона була схожа на грайливе цуценя, що вигулює хазяїв.

— Правда ж я вам дуже помогла? — періодично заглядала вона мені в обличчя. — Ні, ну правда?

Я кивала на бігу. Мене вражала невичерпна енергія та легкість, із якою пересувалася Сестриця.

— Поїхали! — Георгій, підсвічуючи ліхтариком, ніби обнюхував осіннє болото. — Тимко підійшов до них, сів у машину. А вони його повезли! Куди?

— Їдьмо навздогін! — Марія кинулася до нашого «Форда».

— Не дурні ж вони, щоб викраденого до себе в офіс везти? — лещата уяви вже трішки послабшали, й тепер я могла міркувати більш-менш тверезо.

Решту, втім, я встигла так завести своїми трагічними міркуваннями, що ніхто вже нічого не слухав.

— Катерино, сідай за кермо! — скомандував Георгій, кидаючи мені ключі. — Може, наздоженемо їх дорогою до міста.

— Лихогона ми не доженемо, — спробувала заперечити я, — він хвацько їздить.

— Не доженемо, то хоч покатаємося! — огризнувся Жорик. — А заодно й до їхнього офісу, й по домівках, у тому числі й Тимкових батьків зазирнемо. Усе ж таки краще, ніж сидіти й чекати на лихі звістки.

— Авжеж, краще ганятися за ними по всьому місту! — і далі гарчала я, але за кермо все-таки сіла. Про те, що необхідно залишити когось на дачі (а раптом Артем вирішить повернутися), я не заїкалась. Адже відразу ясно, кого вони залишать. Не малолітню ж Сестрицю. Для моїх нервів будь-яке чекання зараз було б згубне.

«У крайньому разі Тимко перелізе через паркан, витягне ключі зі схованки під ґаночком, почастує гостей, чим знайде, та попросить дочекатися нас», — розсудила я й утопила педаль газу.

Усі світлофори міста, як на зло, зробилися червоними, а даішники, що зупиняли нас, — на подив говіркими.

У Лихогоновому кабінеті горіло світло. Схоже, ховатися від нас ніхто не збирався. Лизавета офіційно посміхнулась і запропонувала кави, бо шеф саме був зайнятий і просив кілька хвилин зачекати в приймальні.

— Уперше потрапила в таку заплутану історію, — неофіційно шепнула вона мені після того, як я статечно відрекомендувала своїх супутників. Марія щільніше загорталася в стару кофту й із неприхованою цікавістю розглядала приймальню. Ні вона, ні Настуся особливого враження на Лизавету не справили. А горезвісний Георгій Собаневський, якого тепер можна було розгледіти за достатнього освітлення, викликав у Лізи стільки цікавості, що вона просто соромилася дивитися в його бік. Через це секретарка поводилася не надто гостинно.