Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— І ти мовчав?! Ні словом не обмовився мені про свої підозри?! Які, мовляв, інтриги можуть бути всередині команди?! — не витримала я.

— Ну… — затнувся Георгій, — розумієш… Мені здалося, що ця дівчинка викликає в тебе певні симпатії, і якби я почав обвинувачувати її, не маючи на руках достатніх аргументів, ти б не повірила. Згадай, ти вічно повторюєш, що я незаслужено погано ставлюся до людей. Крім того, з усіма цими Марійчиними проблемами я отримав чудовий привід впровадити агента в конкурентові тили. Мене завжди цікавив стиль роботи пана Лихогона. Втім, за цю корисливість мене покарано майже так само, як Марію за її пристрасть до чужих заповітів.

— Тобто в лігвисько до Баскерфілі ти поперся зовсім не захищаючи інтереси клієнтки, а щоб вдовольнити власну нездорову цікавість? — не повірила я своїм вухам. — Кошмар! Мене оточують самі злочинці та маніяки!

— Колишні злочинці та маніяки, — виправив Георгій і… почервонів. Ніколи раніше не помічала я в нього подібних проявів. — А потім виявилося, що як я тебе, Катерино, випущу на волю, ти й сама розкопаєш усе, що треба й чого не треба. Робила ти це, напевне, мені на зло. Тому до якогось часу я вирішив не виказувати, що поділяю твої підозри стосовно Марійки. А що, як ти тоді заспокоїлася б і припинила пошуки вагоміших доказів?

— Жах! — не вгавала я. — Марійка намагалася наосліп використовувати Георгія, Георгій також намагався використовувати мене… А я?! Я те саме робила з Лизаветою.

— Тільки Артем у всій цій історії поводився, як святий, — замріяно прошепотіла Марія. — Ах, здається, я його не гідна.

— До речі, а де Тимко? — спохопився Георгій, — Куди ти відіслала пацана?

— Давно мав би повернутися, — пролепетіла я, холонучи. — Він пішов покликати Лихогона з Лізою… До їхньої машини, за ріг… Давно повинен був би вже повернутися… Невже з ним щось сталося?!

Цієї миті надворі голосно ляснула хвіртка.

— Вічно ти, Катерино, навигадуєш казна-чого, — забурчав Георгій. — Повернувся ваш Тимко. Цілісінький і здоровісінький.

Усупереч нашим очікуванням у двері раптом постукали.

— Он як швидко Лихогонисько перевиховав нашого шалапута, — ще жартував Георгій.

— Хто там? — я вже запідозрила недобре.

— Ка-тру-у-сю! — протягливою сиреною почулося з-за дверей, а по тому в кімнату влетіла Настуська та ледь не збиваючи мене з ніг, кинулася вітатись. — А я все чекала-чекала, коли нарешті все з’ясується й ти мені хоча б щось розповіси, — торохтіла Сестриця, нітрохи не зважаючи на пригнічений вигляд присутніх. Це був той рідкісний випадок, коли поява Сестриці не викликала в нас із Георгієм бурхливого захвату. — Вирішила сама тебе ловити. Влаштую, думаю, сюрприз. Приїду, як снігом по голові!!! — Настуся здивовано озирнулася. — Агов! Ви що — не раді? Мама не хвилюється. Я її попередила, що до тебе поїду.

— Ми раді, — я всадовила Сестрицю за стіл і забрала в неї сумку, — просто це справді несподіванка. Ми й на Тимка чекаємо…

— А я його бачила! — вигукнула Настуся. — Тільки подумала, що мені здалося… Ось бачите, як листоноша Пєчкін, принесла звістку про вашого хлопчика…

З раннього дитинства в Настусі була чарівна звичка сповіщати грандіозні новини найбуденнішим тоном.

— Де ти його бачила?! — в один голос вигукнули ми.

— У машині, — Настуся зрозуміла нарешті, що йдеться про серйозні речі й насупилася. — Я з електрички йшла, а він навпаки.

— Що навпаки? Хто навпаки? Йшов навпаки?

— Він у бік міста їхав. Коли машина біля кіоска проїздила, мені здалося, що пасажир на нашого Артема схожий. Я здаля ще помітила й руками замахала. А вони й не зупинилися, і я вирішила, що помилилась… За кермом ще такий дивний тип сидів, страшенно похмурий з вигляду… Ой! Тепер мені вже здається, начебто в Тимка обличчя було перелякане… Правда, мені це могло й зараз придуматися…

Сестриця замовкла, бо вступила в нерівний внутрішній бій із власною уявою. Як і мені, їй завжди було складно відрізнити придумане від реального.

— Справжній спадкоємець — Тимків одноліток, — раптом осяяло мене, — а що, як… Що, як ми помилилися? Гора стежив не за Марією, а за Тимком!

— Не може бути! То це я що — у власного Артема щось украсти хотіла?! — Марія скрикнула й відразу затулила рота долонькою, щоб не заважати нам думати.

— Нічого собі новини я принесла! — захопилася Настуся. — Що б ви всі без мене робили?

Я жестом попросила Сестрицю не втручатися. Настуся, до мого крайнього подиву, скорилася. Здається, дівчинка дійсно починала дорослішати.