Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

За якийсь час по описаних вище подіях, теплого осіннього вечора ми з Георгієм, розгрібаючи ногами сухе листя, що потріскувало при кожному кроці, та з реготом ухиляючись від чіпких чагарників, пробиралися міським парком. Поверталися додому. Ішли в обхід усіх загальноприйнятих стежин, бо я вирішила будь-що-будь перевірити свою теорію про найкоротший шлях, який, на мій погляд, вів додому, а на думку Георгія — в глухий кут. Пішки йшли, бо завбачливо не брали «Форда», розуміючи, що після грандіозного свята, влаштованого Тимком з нагоди отримання спадщини, сісти за кермо ніхто вже не зможе.

— Навіть якщо цей шлях і виведе нас додому, все одно найкращим його назвати не можна. Я вже стомився борознити ці чагарникові хащі, — за звичкою кусався Жорик.

— Я казала тільки, що він найкоротший! — виправила я, дивом рятуючи очі від чергової підступної галузки. — Найкращий і найкоротший — дві великі різниці… До речі, ти помітив, що було на Марії?

— А що? — жваво зреагував Георгій. — Бракувало чогось важливого? Як на мене, жодного зайвого оголення не спостерігалося…

— Знущаєшся? — з чоловікового тону я миттю зробила висновок: він чудово зрозумів, що я маю на увазі.

— Знущаюся, — чесно зізнався Георгій.

Звичайно, він не міг не помітити, що на подрузі господаря вечірки мереживне золоте кольє мало фантастичний вигляд. А смарагдики, що вигравали на сережках і в очах, здавалися витворами одного й того самого майстра. Звичайно, Георгій не міг не здогадатися, що ті коштовності — частина Тимкової спадщини. Ті самі, за якими так невтомно полювала колись Марія. Так подарунок, що його спочатку підніс, а потім забрав назад один джентльмен, повернувся до доньки законної власниці з рук сина того ж таки джентльмена. Правду кажуть, що кожна справжня коштовність знає своє місце й сама обирає собі власників.

— А на лжекузена нашого звернув увагу? — мені стало нудно, і я знову завела своєї.

— Що, йому теж щось подарували?

— Та ні! Здається, його почуття до Марії нарешті стало по-справжньому дружнім. Він же на вечірці з білявкою був. Атож, від долі не втечеш…

Георгій ніяк не зреагував, бо цілком віддався боротьбі з гілками.

— Ет, молоде-зелене, — вела я далі, — сама любов у голові. Он і Томкін усе за нашою Настусею увивається. Ти помітив? Але Сестриця його тримає, схоже, за ніщо. Бідолашна просто нічого не бачить і не чує, крім своїх підготовчих курсів. З найменшого приводу бігає до Маруськи за порадою. Ні, нічого не скажеш, та їй таки допомагає. Сподіваюся, в Академію Настуся вступить без проблем. Якщо не передумає, звичайно, до початку іспитів.

Жорик глузливо пирхнув, висловлюючи таким чином свою думку й про важливість вступу до Академії, та й про всіх жінок на світі.

— Слухай-но, — не вгавала я, — а ви це з Лихогоном серйозно?

— Що? А, про школу? — Георгій пожвавішав. — Цілком. А чому б і ні? Двоє провідних сищиків міста відкривають курси для тих, хто бажає стати детективами. І самі знайдемо що розповісти, ще й фахівців із інших дисциплін наймемо. Раз уже нас із Петьком вічно в ті самі ворота тягне, то чого б не почати грати в одній команді, га?

Відповісти я не встигла, бо просто переді мною заманячів торець рідного дому.

— Я ж казала! Ось він, наш дім! Бачиш, як швидко? Величезний гак ми зробили б, я вам скажу! — радісно закричала я. — А ти все «глухий кут, глухий кут»… Сам ти глухий!

— Але Катерино, — обережно спробував заперечити Жорик, — адже спочатку нам доведеться спуститися в цей яр…

— Ну то й що? Подумаєш, яр. Що, ми вже навіть крізь яр пройти не зможемо?

За сорок хвилин ми, по вуха в болоті, але надзвичайно бадьорі, видерлися нарешті з цього жахливого яру. Сусідка, що була, як завше, на своєму посту біля під'їзду, сахнулася й не здійняла лементу лише тому, що від нас могла очікувати вже чого завгодно.

— Це я знайшла стежину нагору, — всоте хвалилась я Георгію.

— Дуже символічно! — проголосив Жорик по тривалому роздумі та настільки ж суворій процедурі відмивання. — Так і в житті. Вічно ти заводиш нас у якісь жахливі нетрі, але, на щастя, сама старанно шукаєш виходу.

— Я?! Це ти ні дня не можеш прожити без пригод, яких шукаєш чомусь не на свою, а на мою голову!

— До речі, — Георгій і не думав сперечатися, — зовсім забув сказати. У цій нашій школі, ти вестимеш комп'ютерні курси. Зважаючи на те, як тепер працює Лизавета, тобі непогано вдається прискорена підготовка користувачів. Щоправда, тобі масу літератури перегорнути доведеться. По суті, освоїти нову спеціальність…