Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Потім Артем так невчасно повернувся з завдання… Ну, загалом, застав Льоньку, коли ми саме обговорювали подальші дії. Не знати звідки взявся цей Кінгконг, і Артем так безстрашно кинувся мене захищати… Раніше мене ніхто ніколи по-справжньому не любив…

Я не переконувала Марійку в протилежному. Нехай вважає безстрашність Тимка свідченням любові… Коли ж так і думати, як не в її віці? Мало яка жінка впокориться з думкою, що найчастіше чоловіки встряють у бійки не заради порятунку коханої, а просто з бажання побитися… Присутність жінки є тільки приводом для вдоволення амбіцій…

— Потім довелося зважитися на ризикований крок, — Марійка знову скисла, й тепер доводилось прислухатися, щоб розібрати її слова. — До цього так виходило, начебто ви самі хочете викрасти заповіт. Я лише створювала необхідні умови, щоб вам спала ця думка… А тут собака. Тож я подзвонила Георгію і попросила приїхати. Розіграла істерику. Мовляв, усе пропало… Гадала, він кинеться мене втішати та прийде до думки, що ніякий собака — не перешкода. На цей випадок я підготувала план. Собаці можна було дати снодійне. Добре, що Тимко ветеринар. Він знає, що не шкідливе для тварин… Але детектив Собаневський ніяк не хотів доходити потрібного мені висновку… До того ж, я довідалася, що ви, Катю, робили довідки в нашій Академії… Загалом, запахло викриттям і час мені було зникати… Але Артем… Я не змогла так із ним вчинити.

— Дивно, — пробурмотів собі під ніс Георгій.

Звісно, він би зміг — хто б і сумнівався!

Ми з Марійкою перезирнулися і синхронно розреготались. Я поставила чайник і запропонувала всім переміститися до столу.

— І що мені тепер буде? — знову згадала про свої страхи Марія.

— Кгм, — театрально насупився Георгій. — Може, звеліти відрубати голову? Втім, це вже не актуально. Ти й так покарана. Хотіла чужими руками зробити недозволене… І програла.

— Справді? — я з задоволенням накинулася на спечені Марійкою булочки. Людина, котра вміє пекти таку смакоту, в будь-якому випадку заслуговує на добре ставлення. — А як на мене, то вона виграла. Сама в себе. Приручила своїх внутрішніх бісів і відмовилася від лихих задумів. Відмовилась же? — з виховною метою я глянула на Марію дуже суворо.

— Назовсім! — заляпала віями Марійка. — Розумієте, я несподівано дізналася, що коли зробиш деякі речі, сам із собою потім не помиришся. Можна було втекти від усіх, а від себе куди подітися?

— Так, — я пригадала схожі власні відчуття, — є речі, після яких не відмиєшся. Не виведеш їх, як чорнильні плями… Незворотні вони в сенсі відсутності зворотного ходу.

— Ох, ці вже мені моралісти! — бурчав Георгій.

— Значить, так. Я особисто на тебе не ображаюся. Хоча повинен був би. Тримати мене за такого ідіота! Це ж треба додуматися… Але за своє скривджене самолюбство я помстився — розгадав підступні плани. А ти вчасно зупинилася.

— До речі, — пожвавішала Марія, — тобто не мені, звичайно, ставити такі запитання, але… Цікаво ж. Як ви мене розсекретили? На якому етапі?

— Майже з самого початку, — приголомшив мене Георгій. — Просто я вирішив до певного часу пригравати тобі, щоб докопатися до всіх твоїх маніпуляцій. Тобто про автокатастрофу я повірив. І про викрадення теж… Але ти з самого початку здавалася мені підозрілою. Чому ніхто з оточення Песова словом не обмовився про наявність у нього дочки? Чому законна спадкоємиця погоджується ховатися на чужій дачі замість того, щоб кричати про свої права? Боїться кузена, в якого у цьому місті, нібито, все куплено? Якщо в нього все куплено, то якого ж дідька він змушений ходити колами замість того, щоб відразу піти до нотаріуса й вилучити справжній заповіт? Крім того, я розмовляв із тим нотаріусом, після візиту до якого ваш Песов помчав до Лихогона, нібито щоб допоміг зі знищенням справжнього заповіту… Нотаріус по кількох дзвінках і довідках про мене дуже чітко переказав мені зміст бесіди з Леонідом Песовим. Точніше «з цим ненормальним візитером, який цікавився виключно можливістю нотаріально завірити авторські права на якісь свої надбання, категорично відмовляючись говорити, про що конкретно йдеться…» Щирість нотаріуса стала для мене очевидною. А ось Марійчина гіпотеза, мовляв, лжекузен зумисне після свого підкупленого нотаріуса навідав ще зо двоє таких самих для пустих балачок про людське око, щоб замести сліди, — здалася мені підозрілою. З якого б це дива лжекузенові, який усіх на світі підкупив, боятися стеження чи наведення будь-ким довідок про себе? Десь Марія нам пудрить мізки…