Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Та я ж обережно, — безневинно посміхнулася Марійка, — щоб тільки поверхневі ушкодження… Не дивіться на мене так. Не божевільна я. Зараз мені й самій здається, що все це було… не цілком нормально… Так скажемо. Але тоді я понад усе на світі хотіла втілити свій план у реальність. А для цього було необхідно, щоб детектив Собаневський повірив у мою автокатастрофу.

— Як же ти могла вгадати, що я тебе рятуватиму, ще й додому понесу?

— Ніяк не могла. За планом ви повинні були побачити аварію і почути про задуми лжекузена. Він цілу годину тільки про це й говорив — не міг же він знати, в яку саме хвилину ви до нас на потрібну відстань підкрадетеся… А за кілька годин я мусила з'явитися у вас на дачі, влаштувати переполох і, як у добрих сусідів, попросити допомоги.

— Ось бачите, — звернувся Георгій до нас із Тимком, — хоч у чомусь я в їхній план не вписався. Хоч у чомусь виявився непередбаченим.

— Так, — Марійка знову посміхнулася. Схоже, в неї справді був талант сценариста. І своїми особистими сценарними перемогами, й несподіваним поворотам сюжету, внесеним самою долею, Марійка тішилася настільки щиро, що я мимоволі починала поділяти її захват, — ваші відступи від мого сценарію істотно прикрасили сюжет. Ви так допомогли мені… Щоправда, з цього моменту й почався тернистий шлях мого прозріння… Я ж не планувала залишатися у вашому домі. Думала, ви, як справжні мисливці на клієнтів, відразу вчепитеся в мене своїми пазуристими лапами, вислухаєте мою історію про заповіт і спадщину, запропонуєте свою допомогу, але жити мене відішлете назад, на мою жилплощу. Візьметеся допомогти в справі лише за солідну винагороду, звісно… Тоді б я залишилася жити поряд і непомітно підвела б вас до думки про викрадення заповіту, — Марія розгублено зітхнула. — А ви зовсім іншими виявилися. Навіть уявити собі не можете, яка це мука — жити в таких добрих людей і брехати їм… Але не могла ж я зізнатися Льоньці, що відмовляюся від свого плану. Він у мій успіх, варто зауважити, з самого початку не вірив… Усе під’юджував і посміювався. І, як виявилося, мав рацію. Але я не жалкую. Приємно усвідомлювати, що зуміла вчасно зупинитися.

— Авжеж, писати сценарії до життя — не найкраще заняття. По-перше, воно й саме з цим завданням чудово впорається. А по-друге, це може дорого коштувати учасникам п'єси. На відміну від акторів, вони справжні люди й переживають по-справжньому, — раптом взялася вичитувати я. — Справжні почуття — не іграшки. Вони можуть боляче ранити. З їхньою допомогою можна ненавмисно зробити непоправне. Залишити осад у людській душі, що назавжди закриває шлях до гармонії. І насамперед це покарання загрожувало тобі.

— Знаю, — легко відмахнулась Марія, — раніше думала, що життя — такий величезний знімальний майданчик, на якому все справжнє, але якщо копнути глибше — іграшкове. А тепер, у особі цього ось бельбаса, — Марія кивнула на Артема, — доля підсунула мені справжнє почуття. Щоб я на власній шкірі відчула серйозність її намірів, — Марійка, здається, й сама не до кінця розуміла зміст сказаного. Граючись у красномовство, мимоволі вкладала дуже тонкі й складні речі в досить виразну форму. — Втім, якщо знайти в собі сили відірватися і глянути на це почуття трохи збоку, то, напевне, й воно виявиться звичайною роллю…

— Чого ж, типу, не втекла, як планувала? — поцікавився ображений Артем. — Заради звичайної ролі так ризикувати? Чи не забагато, типу, честі для карнавальної маски? Скинула б маску й утекла. Ще краще — спочатку забрала б заповіт, відняла коштовності, а потім і здиміла… Давай, дивися на нас збоку, вирішуй, типу, що це чергова роль, і…

— Не хочу! — Марійка глузливо глянула Тимкові у вічі. — Є такі ролі, які дуже приємно грати…

— Я, може, коли з Горою, типу, бився, теж, типу, роль грав, — мстиво примружився Артем, а ти повірила…

— Ні, — Марія миттєво перетворилася на злякану дівчинку, — ти не грав. По твоєму обличчю ж видно було…

— І залишилося видно, — Георгій зробив те, на що я ніяк не зважувалася: заземлив присутніх, — по його обличчю все чисто видно. Буквально.

Тимко з гордістю потер підбите око.

— Пробачте, я відійшла від теми, — Марійка покірно повернулася до сповіді. — Викрадення детектива Собаневського ми теж відзнімали для Льоньчиного диплому. Для нього важлива була натуральність реакцій, а для мене — враження викраденого. Ще тут, на дачі, розповідаючи вам про лжекузена, я спробувала викликати у вас до нього жахливу ворожість. А викрадення й напад на ваш офіс підливали оливи у вогонь. Ви неодмінно повинні були розлютитися на лихогонівців і зважитися на війну з ними. Загалом, мої запити виявилися вдоволеними.