— Кричав ти таке, — люб'язно підказала Марія і заходилася цитувати без особливого виразу: «Та хіба ж так можна? Хто ж так із людьми чинить? Хіба ти можеш такою виявитися? Адже я тобі повірив. Вперше в житті таке. А ти? У душу влізла, а потім утікати? Що ж мені тепер, вішатися, чи що? Ні. Ти не можеш виявитися такою. Я ж люблю тебе». Так і сказав. Уявляєте?
— А потім Марійка, типу, довго плакала і розповідала, чому все це, типу, сталося. Ну, не між нами, а між нею і цим світом. Не винна вона. Один раз помилитися кожен право має! А потім прийшли ви. А Марія, замість того, щоб утекти, вирішила залишитися… А могла б же вдати, що на хвилиночку хоче вийти, повітрям подихати… А сама втекти могла, та бач, залишилася. Заради мене. Уявляєте?
Це все ми якраз уявляли. Не уявляли ми зовсім іншого, але як запитати про це інше, я ще не придумала.
— Ти казала, почалося з твого одногрупника? — перший зорієнтувався Георгій, котрий досі намагався здаватися суворим. — Якщо можна, докладніше. Що це за «все»?
— Моя ідея, — зітхнула Марія. — Кажу ж, мені здавалося, всі детективи на світі — пройдисвіти й невігласи, ось я й вирішила вас використовувати. Про вашу конкуренцію з Лихогоновою агенцією давно вже сурмлять усі газети…
Від цієї новини ми з Георгієм стурбовано перезирнулись. Я ледь стрималася від бажання негайно запитати, в якій саме газеті Марійка віднайшла таке.
— А тут ще цей закоханий у мене кузен, як на зло. Лжекузен він, тому що ми в одному спектаклі грали парочку. Я — юну неприступну аристократку, а він мого кузена. Так звідтоді й почали його лжекузеном звати. Він взагалі хлопець гарний. Талановитий дуже. Тільки занадто себе любить. Правильно в п’єсі написано: «Любиш не мене, а свою любов до мене». На додачу в нього гнилі зуби… Про що це я? А, так, про початок мого божевілля. Загалом, коли я довідалася, що лжекузен повний тезко племінника Роберта, вирішила, що просто зобов'язана цим скористатися… А потім, коли підслухала, як заповіт складається, так відразу все й придумала. Самі ж напрошувалися з таким формулюванням… Не я, то хто-небудь інший обов'язково здогадався б.
— Хто-небудь інший навряд чи довідався б про формулювання, типу, заповіту, — докинув наш вірний страж справедливості, чим викликав новий сплеск Марїїних емоцій.
— Виходить, доля вибрала саме мене! Не можна ж повз такі подарунки проходити. Крім того, давно хотілося чого-небудь такого. Я не про багатство, я про пригоду…
Мені відразу пригадалися часи, коли й мене теж охопила невситима жага гострих відчуттів. Заради яскравої пригоди юна я ладна була піти на будь-які поступки перед сумлінням. А коли трапилася нагода, виявлялось, що між «бути готовою» і «піти» пролягає величезна прірва. Те, наскільки неприйнятна для тебе особисто та чи інша дія, розумієш до кінця, на жаль, тільки в процесі здійснення. Тоді, коли зворотнього шляху вже нема. На жаль, потрібно безліч гіркого досвіду, щоб навчитися заздалегідь відрізняти, де мета справжня, а де просто скороминуще бажання, котре потім поневолить тебе. У Марії, здається, раніше такого досвіду не було. Тому мені було шкода цієї дівчинки.
— До речі, — Георгій і далі з'ясовував факти, — про яке багатство могло йтися? Невже ти розраховувала, що все це легко зійде тобі з рук? Песов-племінник нізащо не залишив би цієї справи. Подав би в суд…
— На кого? Він би мене чіпати не став. Якщо уважно вчитатися в перелік заповіданого, то все відразу стане зрозуміло. Крім усіляких там цінних паперів і нерухомості, Роберт Альбертович заповідав загубленому спадкоємцю фамільні коштовності. Зберігаються вони в сейфі банку. Забрати їх можна в будь-який момент, маючи на руках необхідні папери. Отримавши заповіт, я відразу помчала б до нотаріуса, дочекалася введення мене в права спадщини. Розрахувати потрібно було так, щоб обов'язкові півроку чекання минали наступного ж дня після подання моїх документів. Тоді ніхто нічого не встиг би почати. Поки вони мучилися б із судовими позовами, я забрала б із банку коштовності та виїхала з міста. Назовсім. А може, з'явилася б до Леоніда й запропонувала не тягатися по судах, а вирішити все до обопільного задоволення. Я, мовляв, забираю коштовності й відмовляюся від решти претензій… Гадаю, Леонід Маркевич погодився б. Адже він-бо чудово знає, що я теж маю деяке право претендувати на спадщину.
— Це яке ж?
— А вас не дивувало, що таку дівчину, як я, без вищої освіти й досвіду роботи, раптом прийнято на посаду? Особистий секретар самого Роберта Альбертовича!
Читать дальше