Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Лихогон запевняє, що й не думав за тобою стежити, — раптом заговорила я, несподівано для самої себе порушуючи Жорикові вказівки щодо конспірації, — його можна не боятися. Заповіт уже в нас…

— Ні, ні, — Марія посміхнулася, — ви, Катю, як завше, бачите в мені щось краще, ніж насправді. Не хочеться вас розчаровувати, але… Я хочу повернути заповіт зовсім не тому, що злякалася Лихогонових погроз і через це вирішила припинити боротьбу за справедливість… Ні, зовсім ні. Я саме вирішила розпочати цю боротьбу…

— Припини! — втрутився раптом Артем. — Досить того, що ми просто повернемо заповіт…

— Для кого досить? — Марійка глузливо підняла брови. — Для заспокоєння мого сумління? Так. Але хіба воно заслуговує на спокій?

Оце вже ні. Якщо йти, то до кінця. Навіть якщо йдеш назад.

— Заради чого? — Артем дивився на неї дивним поглядом. — Ти й дядька Жорика з Катрею поставиш у дурнувате становище, й себе. Вони ж зобов'язані будуть із цим знанням щось робити… Втім, — Тимко з надією глянув Жорикові у вічі, — можливо, проблему ще вдасться не випустити за стіни цього будинку. Повернемо заповіт — і справу скінчено.

— Не знаю, — кволо промовила Марія, — після того, що ти тут наговорив, мені все байдуже.

— Ой, — Тимко раптом почервонів, — ну Марусю, ну я ж, типу, зопалу. От уже не очікував, що ти через це зважишся, типу, на таке…

— А як мені тобі, дурневі, ще довести, що я не така?

Здається, ми були свідками чергового підступу Амура. Попри сильне бажання віддалитися й залишити молодь на його піклування, я все-таки вирішила втрутитися.

— Кгм! — синхронно зі мною вирішив діяти Георгій. — Йому доводити не треба, — Жорик глузливо глянув на Марію, — він уже по вуха в ідеалізмі. Ти краще нам доведи. Бо всі ці перевтілення з жертви автокатастрофи в кіноактрису, потім у секретарку… Від такого, знаєш, про кого завгодно як саме про «таку» й подумаєш.

У всіх присутніх, включаючи мене, відвисли щелепи. За мить заговорили всі хором.

— То ви знали?

— Це не те, що ти думаєш!

— А як же конспірація?

Потім ми також синхронно замовкли і втупились у Георгія, кожен у своєму чеканні.

— Ну а чого тягти? — Жорик усе-таки зберіг за мною право з'ясування стосунків. — Так би ще півгодини ходили колами, а тут відразу ясно — доведеться відверто зізнаватися. Головне, «а» сказано, тоді в проголошенні «б» можна й підсобити.

Я посміхнулася, розуміючи, що Георгій невиправний. Усе життя він сам ставить найсуворіші заборони, сам їх порушує, а страждає потім через ці порушення не сам, а разом зі мною, бо я, чесна дружина, всі прикрощі зобов'язана з ним ділити.

— Ми справді багато чого знаємо, — суворо звернувся Георгій до Марії, — але хочемо почути добровільне зізнання. Бажано докладне. Від ступеню його правдивості залежатиме ваша подальша доля, дівчино.

— Не лякай людину! — заступилась я, розуміючи, що власна доля зараз розбитому серцю Марії абсолютно байдужа й що тиснути потрібно зовсім на інші місця. — Вона й так сама себе вже перелякала до покусаних губів. Марійко, поясни до пуття, що відбувається? Тобто, про все, що стосується твоїх прав на заповіт, ми й самі знаємо. А ось чому ти вирішила зізнатися?

Марія зовсім не по-ляльковому потягла носом, що чомусь додало мені симпатії до цієї панянки.

— Через мене, — подав свій нетактовний голос Артем, — знову все, типу, через мене. Я мав дурість, типу, накинутися на Кінгконга й справив тим самим на Марію, типу, враження. От вона й не змогла більше обманювати… Знав би, типу — й пальцем би не поворухнув, ще й чаю б цьому Кінгконгу запропонував. Аби Маруська, типу, спокійно почувалася.

— Дурень ти, — незлостиво огризнулася Марія, проте, густо почервоніла, — нічого не через тебе. Взагалі через усіх, — тут Марійка зволила подивитися все-таки на нас із Георгієм. — Ви так добре до мене поставилися. Виявилися такими сердечними людьми… Навіть у будинку в себе оселили. Я ж бо думала, нацькую двох пустих корисливих конкурентів одного на одного, а сама, поки вони гризтимуться, облаштовуватиму свої справи. Я ж вас по Лихогону оцінювала. Думала, й ви такі само.

— Чим же тобі так Петро Степанович не догодив?

— Що ж це за радник такий, котрий умираючому дозволяє настільки жахливий заповіт залишати?! — відразу завелася Марійка. — Заради зайвої копійки ладен на що завгодно. Не міг, чи що, відговорити Роберта цій незнайденій дитині щось залишати? Адже міг би Роберт просто Леонідові Марковичу доручити, щоб розшукав двоюрідного братика та поділився б із ним спадщиною. Невже племінник проти волі вмираючого пішов би? Хоча такий племінничок що завгодно може… У будь-якому разі, все було б краще, ніж такий дурнуватий заповіт. Добре, нотаріус — приватний і нечесний. Але ж Лихогон?! Стільки років на Роберта пропрацював! Той йому довіряв, як самому собі…