Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Лихогон говорив, що намагався запобігти…

— Чула, як він намагався! — жваво сипала обвинуваченнями Марія. — Заїкнувся, а як Роберт на нього гаркнув, так і махнув рукою. І взагалі мені цей Лихогон ніколи не подобався. За кого він себе має? І ще через конверт чіплявся! Тут Роберт Альбертович умер, а він про якісь конверти думає… Усі вони там тільки й чекали, коли Роберт віддасть Богу душу. Тому Леонід так і нервувався, що чекав-чекав, а тут, виявляється, не може відразу спадщиною скористатися…

— Через що ти їх так не любиш?

— Любила раніше, — пирхнула Марійка, — наївна була. Ідеалістка. А потім подивилася, як вони всі перед вмираючим поводяться, й розлюбила. Ваш Лихогон ще коли Роберт Альбертович тільки зліг, уже в приймальні з Леонідом нові умови роботи обговорював. Мовляв, власник фірми-клієнта змінюється, значить, потрібно дещо обговорити…

— Просто Петро знається на медицині, не страждає сентиментальністю та має здоровий підхід до справ, — раптом заступився за колишнього однокласника Георгій. — Напевне, з вигляду вашого Роберта відразу було зрозуміло, до чого йде. А смертей Петро в житті бачив стільки, що слинити навіть на власному похороні не буде.

— Наш Лихогон дійсно ніколи не відзначався коректністю чи чуйністю, але невже це привід, щоб так погано про нього думати? — здивувалась я. — Він же справді допомагав своїм клієнтам.

— Не знаю, — знову насупилася Марійка, — не подобається він мені. Дивиться, як на порожнє місце й через конвертики чіпляється… Я думала, всі детективи такі, — тут Марійчині оченятка потеплішали. Вона звернулася до Георгія, — а ви виявилися іншим. Не пустим. І не корисливим зовсім… А про Катрю я взагалі мовчу. Загалом, нестерпно соромно мені було вас обманювати. А тут ще Артем. Спочатку я просто подумала: «Талановитий на вигадки хлопчик. От би його до нас у Академію. Або просто мені в порадники для сценаріїв…» А потім, коли краще Артема взнала, то… Розумієте, в мене багато хто закохувався, але ніколи це не було справжнім почуттям. Як щось заради мене й робили, то голосили потім півжиття про те, як я дорого обійшлася. От Льонька Песов погодився допомогти мені з заповітом, і хоча півроку вже тягається за мною, як божевільно закоханий, все одно зажадав частку прибутку. Та ще й гарчить щоразу, мовляв, он які труднощі він заради мене терпить…

— Як Льонька Песов? — не витримала я. — Це який?

— Той, що мій одногрупник. З нього все й почалося. Він же з племінником Роберта Альбертовича повний тезко.

— Значить, їх двоє і обоє справжні, — я швидко дістала записник і взялася записувати.

— А Артем, — Марія перебувала в своїх думках, — Артем так сміливо кинувся в той нерівний бій… До цього я ще сумнівалася. Ну, думаю, хлопець як хлопець. Приємний, звичайно, цікавий… А після того випадку я відразу все зрозуміла. Загалом, не можна так. Не повинна я була його обманювати… Я не хотіла, от правда, не хотіла…

Перш ніж Уловлювальний Кут знову накинувся на мене, в розмову вступив Тимко.

— Я їй про любов, а вона в сльози, — втовкмачував він Георгію. — «Іди геть, — каже, — ти й уявити не можеш, яка я погана. І наскільки твоєї любові, типу, не варта». Ну, як же не варта, коли я зроду, типу, ні до кого такого серйозу не відчував?

Знаючи Артема, можна було сказати, що ця фраза стала для нього відчайдушним освідченням.

— Розповіла мені Марійка, що нам, типу, разом не бути. Типу, зла доля спалила жаб'ячу шкірку й доведеться тепер красуні Марії, типу, вирушати за тридев'ять земель.

Іноді від Тимкових «типу» мене починало відверто тіпати.

— Каже, типу, ви її вже майже розсекретили, й вона в душі навіть рада, бо сама вас більше обманювати ну ніяк не може. А мене, типу, тим більше. Тому що я гарний! — Тимко блаженно посміхнувся, згадуючи. — Так, типу, й сказала: «Який же ти, Артеме, все-таки гарний!» Уявляєте?

От уже ніколи не очікувала, що наш цинічний Тимко може так сильно нагадувати Лизавету, яка тремтить від будь-якої похвали коханого чоловіка.

— Я нарешті випитав у чому, типу, справа. Марія мені все розказала. Зізналася, типу. Тепер, мовляв, вони про Академію довідаються і відразу ж мене розсекретять. Але це й на краще. Не можу більше почуттями таких добрих людей спекулювати. Іти мені треба. Навіть якби не викрили, все одно пішла б. Від сорому. Назовсім. Ніколи ми з тобою більше не побачимося. А як жити без тебе, не знаю… Так і сказала… Уявляєте? — хвилюючись особливо сильно, Тимко забував про своє «типання», і я відпочивала. — А я коли почув, що ніколи більше її не побачу, так… Загалом, щось таке на мене найшло негарне… Знаєте, кричав, кулаком по столі стукав. Не пам’ятаю вже, що саме кричав.