Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

Відверто кажучи, мене в цій справі дивувало стільки всього, що до подиву з приводу щойно почутого якось мізки не доходили.

— Пригадуєте, я розповідала про свою маму? Вона справді померла. Давно вже. До цього вона багато років була дружиною Роберта Альбертовича. Неофіційною дружиною, але все-таки. Ні, я не його дочка. На щастя, я дочка свого батька, з яким мама розлучилася ще як я була зовсім мала. Тож, Роберт Альбертович був мені вітчимом. Хай і не офіційним, але все-таки… Саме тому, коли я стала дорослою, звернулась до нього з проханням про працевлаштування й він відразу призначив мене особистим секретарем. Навчив усього. Настановляв, допомагав. Він ніколи не був доброю людиною. Усі дивацтва й складнощі його вдачі я описувала правдиво. Але до мене він ставився добре. Я багато чим зобов'язана йому…

— І тому вирішила покарати тих, хто посмів цинічно поставитися до його скону? — я спробувала хоч якось виправдати Маріїні спроби.

— І тому теж. А ще тому, що коштовності ці Роберт колись подарував моїй мамі. А потім забрав назад, після її смерті. Не через скнарість чи злість, а з черствості й дурості. Йому й на думку не могло спасти, що хоч я залишилася жити з бабусею, проте можу якось претендувати на ці брязкальця. А я — можу. Подарунки, як кажуть, назад не віддаються… Втім, напевно, я не права. Просто мама любила його. Здається, по-справжньому любила. І тому його подарунки були їй дуже дорогі. Як же я повинна була поставитися до того, що тепер мамині улюблені речі дістануться не знати кому? Ну гаразд, я згодна: хай би Роберт забрав їх собі, але передати якійсь зовсім невідомій людині… Хоча, може, я просто намагаюся виправдати свої гріхи… У будь-якому випадку, деякі права на цю спадщину маю, а від усього іншого легко відмовилася б. Гадаю, на таких умовах Леонід Маркович, не бажаючи голосних скандалів і судової тяганини, погодився б на компроміс. Він же відзначається рідкісною ощадливістю.

Мені не надто подобалася думка цієї юної пані про своє оточення, тому вирішила заступитися за Песова:

— Не думаю, щоб це була погана риса для бізнесмена.

— Як на мене, то це погана риса для будь-якої людини, — заперечила Марійка, але відразу спохопилася. — Ну ось, знову. Бачите? Таке зі мною постійно відбувається. От як не сподобається мені хтось, нічого з цим не можу вдіяти. Зопалу кидаюся його обвинувачувати у всіх можливих гріхах, хоча він, може, й не винен зовсім. Це в мене комплекс образи на цілий світ. Я в книжці з психології вичитала. Але що ж я можу вдіяти, коли так влаштована? — Марія безневинно закліпала, і я купилася на цю чарівність та відразу відчула полегшення.

«Якщо вона сама усвідомлює, що поводиться неправильно, значить, не все ще втрачено», — оптимістично зауважив хтось у мене всередині.

— Будемо лікувати! — сміючись, проголосив Артем.

— Ти ж ветеринар, — в’їдливо нагадала я.

— Я ж, типу, не весь час на ветеринара вчився, — викручувався Артем, — а тільки в останні роки перейшов. Коли вже люди осточортіли. І потім, що людей, що тварин… Усіх треба лікувати. Суто, типу, медичними методами. Любов'ю і турботою.

— Знову пішло-поїхало! — обурився Георгій. — Із вами просто неможливо працювати, суцільна любов у головах. Хто про справу розповідатиме? Отже, — Георгій втупився в Марійку, певне, силкуючись телепатично передати їй свою зосередженість, — спочатку ти зрозуміла, що шанувальник — повний тезко племінника Роберта Альбертовича, потім підслухала формулювання заповіту…

— А потім Роберт умер, і з досить прозорих натяків Леоніда Марковича я зрозуміла, що мене збираються вигнати на вулицю. Кажу ж, нема в людини душі, суцільні розрахунки. «Розумієте, Маріє, — нібито просто міркуючи вголос, говорив Песов, — навіть якщо припустити, що за час роботи ви досконало оволоділи професією секретаря, то ніяк не можна не враховувати вікового фактора. Ви ще надто молода. Попереду любов, заміжжя, декретна відпустка. Якій фірмі вигідно тримати співробітника, маючи впевненість, що співробітник цей незабаром відійде від справ?» Так і сказав! А його особистий секретар — сорокарічна шкарбунка, з породи тих, що вдягаються, як школярки, а вигляд мають, як у небіжчиць, — зловтішно при цьому вищирялася й записувала кожне шефове слово.

«Треба ж, як кумедно, — подумала я, — людина постійно потрапляє в найнезручніші для неї умови. Лизавету не приймали на роботу через те, що вона давно вже не юна, а Марію хотіли звільнити саме через протилежне: замолода виявилася. Причому, ні те, ні інше не можна вважати об'єктивними причинами відмови. Схоже, доля просто виховує нас. Кожному підсовує саме ті труднощі, з якими найскладніше впоратися.