Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Навіть якщо нотаріус погодиться… Але що Марія планує робити з судовим позовом, який відразу подадуть на неї справжній Песов, Лихогон і ще купа всі яких експертів? Не думає ж вона, що племінник покійного залишить її нахабство безкарним? Я не розумію. Нехай розповість, що далі. Надія все-таки роздобути заповіт повинна вплинути на ступінь її відвертості.

— Знову поллє нас чарівними порціями ароматизованої неправди, — скептично зауважила я.

— Може, й так, але спробувати варто. Не залякувати ж її жорсткими вимогами щиросердих зізнань? Втім, напевне, доведеться, якщо обманом нічого не вдасться дізнатися. Краще б її там взагалі не було. Не хочеться мені з дівчиськом воювати.

— То може, нехай іде собі своєю дорогою? Нас хіба обходить її злочинна сутність? Вчасно зорієнтувались, заповіт від лжеспадкоємців уберегли, й добре…

Георгій заперечно помотав головою.

— Нехай спершу пояснить, що все це означає. Між іншим, нам із тобою на неї треба б люто визвіритися, а ми гуманізмом страждаємо. Вона ж нас, як останніх ідіотів, використовувати намагалася.

— Не зуміла ж, — чомусь мені раптом схотілося заступитися за Марійку, — виходить, і гніватися нема чого. Сумно, звичайно, що така чарівна панянка виявилася ворогом. Та й Тимко до неї так серцем прикипів…

Від згадки про Тимка ми обоє згадали й про небезпеку, що, можливо, загрожувала хлопцеві, та мовчки рушили до будинку. Перелазити через батьківський паркан із цього боку раніше не доводилося. Для проникнення на свою територію досі користувалися рипучою хвірткою чи громохкими ворітьми.

— Ні, це вже занадто! — прошепотів Георгій, вказуючи на сусідський паркан. Звідти поквапливо ретирувався Гора, тобто ми бачили його рухливий силует. — Наздогнати його, чи що? Гаразд, із ним потім розберемося…

Я підійшла під вікно веранди й обережно спробувала зазирнути всередину. Звідти чулася неголосна музика, супроводжувана приглушеною розмовою. Слів розібрати не можна було, але говорили вочевидь про щось особисте. Крізь тканину я дивитися не вміла. Вікно веранди недавно власноручно зашторила наглухо, щоб не підглядали там усякі… Сама від себе зашторювала, виходить.

— Голос начебто Артемів. Живий, значиться, — більше жестами, ніж словами повідомив Георгій. — Нічого цікавого тут не довідаємося. Будемо заходити.

І ми пішли. Тобто саме навпаки, знову вийшли на вулицю. А потім уже коректно зарипіли хвірткою і, весело перемовляючись, постали на порозі дачі.

— Така чудова погода, а ви в приміщенні! — широко посміхнувся Георгій. — А похмурі чого такі? У нас гарні новини.

Молодь наша справді вигляд мала якийсь прибитий. Заплакана Марійка дивилася просто перед собою, а скуйовджений Тимко ховав очі десь у глибині своєї чашки з чаєм.

— Ми дістали заповіт! — Георгій очевидячки намагався покращити присутнім настрій. — То що з вами?

— Дістали заповіт? — в один голос заволали Тимко й Марія і зовсім однаково неприродно витріщили очі. — Правда?!

— Що за дурне запитання? Якщо я беруся до справи, то завжди доводжу її до кінця. Заповіт у мене. Тільки я його вам не віддам, — Жорик раптом згадав мультик про листоношу Пєчкіна. — Не віддам. Тому що у вас документів нема.

— Вуса й хвіст — їхні документи, — підтримала я чоловіків жарт.

— Стривайте, а навіщо нам документи? — пожвавився Тимко, й мені здалося, що неможливість отримання Марійкою заповіту збудила в ньому якусь невиразну надію. — Що там таке в цьому заповіті?

— Жахливо безграмотне формулювання. І куди тільки нотаріус дивився? — вдавано похмуро промовив Георгій. — Але нічого, ми залучимо найкращих юристів і відвоюємо своє право на спадщину…

— Не треба, — дуже спокійно озвалася раптом Марійка, котра весь цей час мовчала, — нема в нас ніяких прав. — Мертвотна блідість нерухомого обличчя чомусь робила її очі яскравішими. В неї ворушилися тільки губи, на нижній виднілася крапелька крові. — А нотаріус дивився в гаманець до Роберта Альбертовича та на мої ноги, — тут Марійка знову прикусила губу й рвучко відвернулася, сховалася за копицею розсипаного волосся.

Ми з Георгієм стурбовано перезирнулись.

— Та не слухайте ви її! — закричав раптом Артем несподівано хрипким голосом. — Вона й не такого про себе зараз наговорить. Не бачите хіба, що в людини нерповий зрив?

— Нема в мене ніякого зриву, — спокійно заперечила Марія, опановуючи себе й знову звертаючись до нас. Зараз вона зовсім не була схожа на лялькову солоденьку панянку, котру ми знали в ній протягом всього цього часу. Марія підтягла ноги на табурет, зсутулилася, обійняла обома руками коліна, насупилась, докірливо глянула на Артема. — Я знаю, що кажу. Заповіт потрібно повернути назад. Здати в руки Михайлові, який постійно десь тут околицями тиняється. А мене теж треба здати. Або в міліцію, або просто в руки Лихогону. Той напевно вже знає, що зі мною робити, раз так активно підтримує стеження.