Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Ні, — занепокоївся й Георгій, — ні на кого не вішатиму. Не треба оформляти. Нічого ж не пропало важливого? — звернувся він уже до мене.

Георгіїв приятель отримав від мене позитивну відповідь і здивовано попрощався.

— Спасибі тобі величезне, — на подив привітно кричав услід товаришеві Жорик. — І за спробу надання допомоги, й за відсутність зайвих запитань, і за спіймання дружини на гарячому. Ти заходь коли-небудь іще. Не в справах, просто в гості… — ледь за приятелем зачинилися двері, Георгій терміново посерйознішав. — А якого це блондина ти шукала?

— Ой, ну до чого тут це? — обурилась я. — Не на часі зараз! Розповідай краще, що з тобою було, хто влаштував на нас наліт і що цьому комусь тут було потрібно…

— Міняюся на блондина! — категорично заявив Жорик.

Схоже, мій блондин і справді цікавив Георгія. Невже ревнощі? Отакої, по стількох роках спільного життя… Мені стало до непристойності приємно…

У будь-якому разі я відчула в себе в руках чудові ниточки для спекуляцій.

— Віддам тобі блондина, тільки з умовою, що ти до обіцяного ще додаси точний і правдивий виклад походеньок Маруськи.

— Якої такої Маруськи? — сторопів Георгій. — Ти часом не збожеволіла? Про які походеньки торочиш?

— Про те, звідкіля вона взялася в нашому домі. Ти замало вчора розповів. І все якесь непереконливе..

— Хто вона? — Георгій почав дико озиратися. — Тут ще хтось є?

— Та ні. Не в цьому домі, а на дачі. Вона — це Марійка, Марія, — білявка, яку ти вчора до нас приволік…

— А, — Жорик полегшено зітхнув, — налякала ти мене. Думаю, кого ще сюди чорти занесли… Гаразд, усе одно, відчуваю, доведеться за цю справу по-серйозному братися, так що рано чи пізно муситиму втаємничити тебе в усі подробиці. І рано — нітрохи не гірше, ніж пізно.

— Ні! — я раптом зрозуміла, чим скінчаться для мене його балачки. — Яка справа? Яке «взятися серйозно»?! Ми ж у відпустці! Ну врятував дівчинку, й годі… Тепер треба допомогти їй сховатися від кровожерливого братуся, і справі кінець… У неї в іншому місті й житло, й робота… Навіщо лізти далі?

— Розумієш, — Георгій багатозначно звів брови, підкреслюючи серйозність того, що казав, — є в мене підозри, що це ті люди, з якими я зовсім не проти побитися… Крім того, вони завдали мені особистої образи! Я мушу прийняти виклик. Я просто зобов'язаний передати їх до міліції… Найкращий спосіб зв'язати їм руки…

— На дуель викликати не пробував? — скипіла я. — Жорику, в твоєму віці вже давно час спокійно реагувати на людей. Не можна все життя залишатися запальним хлопчиськом! — з надією заходилась я провадити виховний процес, забуваючи, що саме за це зворушливе хлоп'яцтво й люблю Георгія найбільше. — Ну яка така «особиста образа» варта загубленої відпустки!? Ну що значить «давно хотів із ними побитися»!

— Гаразд, я розповім! — Георгій зі скривдженим виглядом випнув підборіддя. — Хоча, знаєш, трохи принизливо вдаватися до таких подробиць… Ти повинна просто вірити мені на слово. Раз я кажу про «особисту образу», значить, вона була…

— Ти зупинився на «гаразд, я розповім», — чарівно посміхнулась я.

Жорик гнівно блиснув очима, але впокорився.

— Вранці я поїхав у місто. Надто вже хотілося з'ясувати дещо про сімейство нашої знахідки. Кому саме належить сусідська дача? Що там за темні справи зі спадщиною? Потрібно ж було перевірити. Чи воно того варте. Ще цікаво було, куди «автосос» поволік авто нашої гості. Я вже встиг з'ясувати в сусідів по дачі, що по розбиту «Таврію» приїздили вранці.

— Звідкіля ти знаєш про спадщину? — здивувалась я. — Марія розповіла нам історію лише сьогодні…

— Почув розмову. Я ж розповідав. Діалог двоюрідного братика нашої знахідки і його приятеля. Братик бурхливо висловлював захват з приводу катастрофи та повідомляв, що тепер-то спадщина точно в нього в кишені. «Я — його племінник! Офіційний і єдиний спадкоємець. А вона нічого почати тепер не зможе. Січеш?» — гаряче шепотів він напарнику. При цьому ще наполягав на тому, що лікарів викликати не слід. «Залишимо все, як є. Ми ж цілком могли поїхати раніше… Чудовий щасливий нещасний випадок!» А напарник йому у відповідь бекає: «Ой, треба б перевірити… Раптом Марія легко відбулася? Ой, нам її добивати, чи що, доведеться? Жах який!»

— От сволота! — вирвалося в мене. По мірі того, як надходила інформація, Марійчин лжекузен викликав дедалі більшу ворожість.

— Ти ще не все знаєш! — перебив Георгій. — Потім вони виявилися медиками й намагалися нагодувати мене грибами — найненависніше для мене сполучення! Тому-то я й заговорив про особисту образу. Втім, про це трохи пізніше.