Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— А насправді?

— Ну не оглушили ж вони мене! Чую, звичайно. Причому, чую наступне:

«Не признається він. Тільки час марнуємо. Давай, може, відпустимо та простежимо, куди побіжить?» — це Здохляк сказав.

«Не такий він дурень, щоб хвоста не обрубати. Ще чого — відпустити! Признається. Куди йому подітися? Є в мене для цього свої методи. Як-не-як, я все-таки медик. Нас у медичному ще на перших курсах навчили, як із людей правду витягати», — сперечається зі Здохляком Гора М'язів.

«Тільки не при мені! — голос у Здохляка так тремтить, що в гаражі аж стіни трусяться, — не зношу вигляду крові, розжарених щипців і стогонів катованих…»

«Та я його просто горілкою напоїти хотів, — гмикає Гора. — Мозок відключиться, язик розв'яжеться…»

«Шкода, — зітхає Здохляк, — горілки шкода на такого… Слухай… Є ж інший варіант. Раз вона його найняла, виходить, у нього який-небудь договір мусить бути, ну, чи ще якийсь папірець… Розумієш? Перерити б папери в цій його агенції… По-перше, можемо знайти свідчення їхньої угоди. І тоді він уже не викрутиться, мовляв, не знаю я хто вона така… По-друге… — це Здохляк говорив із побожним придиханням, — може, нам пощастить? Може, там у нього справжній заповіт зберігатися?»

— А й справді, — раптом Гора страшенно пожвавився, — дівчисько в місті нікого не знає. Де їй ще важливі папери зберігати, як не в найнятого детектива? Якщо вона його наймала, звичайно… Терміново потрібно в детективових паперах пошукати. Ключі всі — у наших руках. Ти — геній, хоч і ідіот! Значить так: іди до Леоніда, доповідай про нашу ідею. Зрештою, він — спадкоємець, нехай він і виконує. Своєму босу по факту вже доповім. Боюся, він нам на такий ризик не дозволить піти. Якщо Леонід схвалить — сьогодні ж ближче до вечора їдьте в цей офіс. Навіть просто о п’ятій. У такий час народ не настільки пильний. Усі думають, що зловмисникам о цій порі біля будинків нема чого робити… Втім, не може Леонід не схвалити. Ділова ж думка… Тільки без хуліганства. До чого зайві трупи? У Льончика з моменту приїзду цієї його Кузини з нервами, ти сам знаєш, негаразд… Спробуй його стримати, коли що. Перевірте, що нікого там нема в офісі, й лише потім суньтеся. Нам галасу не потрібно… Бос мені потім влаштує, коли що не так! У таких справах обережно треба… Він ще коли за роботу брався, попереджав: «Візьмуся тільки якщо ваш друг Леонід обіцяє поводитися розумно. Тоді нехай не турбується. Відшукаю я йому справжній заповіт».

«Нам галасу не потрібно!» — ніби заклинання, повторив Здохляк, нахабно підскочив до мене, витяг із кишені куртки ключі… І відразу відлетів у дальній кут гаража.

— Ти ж казав, що не чіпав нікого? — захвилювалась я.

— Він сам відскочив! Я просто очі розплющив, а він злякався. «Ой, — каже, — цей твій уже отямився. Ну, я піду…» І, не спускаючи з мене очей, задкує до дверей. Ото здохляк! Я лежу по руках і ногах зв’язаний, а він все одно боїться…

— А другий що?

— Другий — не боїться. А мене лякати намагається. Каже:

«Ех, братику, зізнався б чесно, мовляв, працюю на вашу Маруську. В даний момент можете знайти дівчисько там-то й там-то… Собі б життя врятував, нам — нерви».

«А навіщо вам ця дівчина?» — починаю допит я й тут раптом розумію, де я бачив обличчя цього типа раніше. Він мене, здається, не впізнав, і це нам на руку. Але про це далі.

«Ну, вже потрібніше, ніж тобі! — огризається Гора. — І взагалі, багато знатимеш, постарітися не встигнеш! І годі на номери мого „Запорожця“ так витріщатися. Усе одно не прочитаєш нічого, я їх півгодини болотом замазував!» — «Фольц» від того почав здаватися ще нещаснішим, аніж здавався мені раніше.

І тут я відчув себе скривдженим. Я з ним, виходить, як із людиною, а він мені грубіянить?! Безумовно, від самого цього хамства можна було вже зарахувати Гору в свої кревні вороги й відверто оголосити йому війну, але я все ще намагався залишитися об'єктивним. Зрештою, моя справа зібрати про цю зграю якнайбільше інформації, чому якраз сприяло моє перебування в гаражі. Але те, що відбулося далі, кардинально змінило мої плани. У Гори задзвонила мобілка.

«Так, слухаю, — побачивши номер, Гора весь відразу якось підтягся та зобразив на своїй величезній фізіономії якусь подобу службової запопадливості, — обідати? Та він же тільки попався… Ну гаразд. Що? А, знайду. Тобто, точно пам'ятаю — було. Зроблю. Так. Працюємо».

По тому Гора на кілька хвилин вислизнув із гаража й повернувся з пачкою мівіни і… коробочкою китайських сушених грибів.