Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Так, — Георгій слухав уважно, і, здається, на відміну від будь-якої розсудливої людини, розумів моє марення правильно. — Ти в нас геніальний сищик, який не вміє нічого шукати… Точніше, який категорично ненавидить це заняття.

— Я вмію! Тільки не зумисне… Тому я й придумала блондина. А він виявився реальністю.

Жоден нормальний чоловік не повірив би мені, але Георгій знав свою дружину досить давно, щоб спокійно прийняти викладені факти.

— Що ж, на тебе це схоже… Всіх заплутати, все зіпсувати, навигадувати якихось пророчих дурниць. Опануй себе, будь ласка, і негайно почни приносити користь.

Я старанно зосередилася.

— Є! — здається, вийшло. — Нам терміново потрібно їхати до гаражів. Разом із твоїм приятелем. Ти підійдеш до Людини-Гори, той, зрозуміло, нападе на тебе, щоб знову забрати в полон, а ми його затримаємо. Згода?

Жорик невпевнено знизав плечима.

— Не надто мені хочеться туди повертатися, але, здається, й справді доведеться. Здамся в полон, а тим часом ти приведеш міліцію. Нехай забирають злочинців на гарячому.

— Головне, щоб не випустили… У злочинців, по ідеї, зв'язки.

— Можуть, — зітхнув Георгій, — але спробувати все одно варто. Лігвисько, в якому так погано годують, потрібно знищувати в зародку. Ось, дивися, я коробку з цими грибами в них викрав. Спеціально, щоб тобі показати.

Я, улещена такою турботою, відразу взялася розглядати невеличку коробочку з приголомшливим написом: «Китайський гриб. Фабрика дикоростучих продуктів переробки провінції Хейлунцзян на основі підприємства пасерувального типу». Скільки бачила некоректних перекладів на етикетках, але таке читала вперше! Я надовго випала з ділових міркувань, нестримно регочучи.

— Останні слова, я так розумію, — щира правда. Саме такого типу підприємства можуть випускати гриби з такими етикетками, — підливав олії у вогонь Георгій, паралельно з цим виштовхуючи мене з квартири і саджаючи в «Форд», — поїхали!

Коробочку цю я зберігаю донині й попри цілковиту її непричетність до будь-яких детективних історій все-таки демонструю етикетку всім, хто цікавиться нашою з Георгієм діяльністю. Для свого виправдання звичайно кажу: «Ні, я демонструю вам це не просто як кумедну штуку. Цим знаряддям катувань намагалися нагодувати мого чоловіка. Уявляєте?! Тепер розумієте, наскільки ризикованою справою займаються приватні детективи?»

— До речі, — Жорик, який зазвичай їздить дуже обережно, нині порушував усі дорожні правила, — не розповів я тобі найголовнішого. Знаєш, чому пика Гори здалася мені знайомою? Знаєш, хто цей самий «бос», про якого згадував Гора? Я бачив Гору раніше… Ти нізащо не здогадаєшся, де.

— Ну?! — за ці театральні паузи я ладна була придушити Георгія. Вигляд усе мало такий, що Жорик довго сумнівався, чи розповідати мені це «найголовніше», а тепер прийняв рішення поділитися, але хоче, як компенсацію за вимушену відвертість, отримати задоволення від того, як я мучитимусь…

— У Лихогона! Цей Гора працює з нашим найлютішим конкурентом. Лихогон Гору то в якості медексперта, то в ролі звичайного опера, то ще навіщось наймає. Я їх якось разом бачив і зробив довідки. Що, мовляв, цей громило з моїм Лихогоном спільного має? От і з'ясувалося. А тепер взагалі виходить, що руками Гори Лихогон моє викрадення вчинив.

Від подиву я кілька секунд не могла вимовити й слова. Лихогон… Петро Степанович Лихогон. Чорногривий кошлатий велетень з величезним рухливим носом і очицями, що постійно кліпають. Звички цього чоловіка жахливо нагадували Геніального Сищика з радянського мультфільму про Бременських Музикантів. І, незважаючи на це, він чомусь був мені симпатичний. Колишній однокласник Георгія, він постійно стояв у Жорика на шляху. Лихогон був однією з головних тем для переживань мого чоловіка. Усі шкільні роки інтереси Лихогона перетиналися з Жорчиними. Якщо хлопчиська закохувалися, то обов'язково в одну й ту саму дівчинку. Якщо хотіли купити в їдальні останній пиріжок з картоплею, то обов'язково одночасно. Якщо вже вчителі посилали кого з класу на міський турнір з шахів, то обов'язково цих двох. І, звичайно ж, обігравши вже всіх представників інших шкіл, Георгій повинен був грати вирішальну партію з Лихогоном. Причому, зіграв він її внічию, тобто розділив жадане перше місце з обридлим до смерті однокласником. Доля в подальшому періодично зіштовхувала цих двох і після школи. Прикладів було безліч. Наведу лише один: у дорослому вже віці Георгій вирішив купити батькові-автолюбителю просторий гараж. Жорик жахливо пишався таким подарунком. І що ви думаєте? Сусідній гараж виявився гаражем Лихогона. Георгій вирішив будь-що-будь переплюнути кривдника і, не довго думаючи, прибудував до свого гаража другий поверх. «Наш гараж буде кращий за Лихогонівський!» — твердо вирішив Георгій. За тиждень на даху Лихогонівського гаража вже красувалася надбудова, а над нею розміщався ще один бокс — менший. У Лихогона виходило три поверхи… Незабаром усі засоби масової інформації почали б писати про страхітливі гаражні хмарочоси, що виростають у нашому місті, якби якісь представники міської влади не з’явилися до горе-будівельників із вимогою негайно привести гаражі у відповідність до встановлених за правилами розмірів. Трохи згодом доля заспокоїлася і однокласники надовго втратили один одного з поля зору. Коли через не знати скільки часу ми відкрили власну детективну агенцію, Георгій уже й забув про свого Лихогона. Зіштовхуючись ніс до носа в чергах до чиновників, які видають дозволи на діяльність, колишні однокласники не впізнавали один одного. Не з шкідливості чи зарозумілості. Просто, по-перше, час дуже змінив зовнішність обох, а по-друге, кожен перебував у такому щільному ореолі ілюзій щодо успіхів своєї майбутньої діяльності, що зовсім не помічав нічого навколо. Ні, безумовно, крім нашої і Лихогонівської, в місті відкрилася ще безліч фірм, котрі займалися подібною діяльністю. Але найвідомішими з них стали тільки дві. Причому, обидві заслужили славу чесною працею і грандіозністю розкритих справ. Звичайно, це були фірми Собаневського і Лихогона. Незмінне протистояння новою хвилею впало на них. Не знаю вже, чи здогадувався про це сам Петро Степанович, але в розмовах нашої родини йому завжди приділялася особлива увага. Георгій лякав мене Лихогоном, як маленьких дітей лякають Бабаєм. «Ось не візьмемо цю справу, заграбастає її Лихогон, і пустить нас із тобою з торбами». Втім, так Жорик говорив лише про вигідні справи. Якщо замовник здавався нам безнадійним, ми з чарівними усмішечками радили йому звернутися до «всемогутнього пана Лихогона». Бідолашний Петро Степанович, імовірно, щиро дивувався, чому всі безнадійні клієнти звертаються саме до нього. Жорик усе не міг заспокоїтися. Якщо в пресі хвалили агенцію конкурента, не заспокоювався доти, поки розкриття якої-небудь нової гучної справи нашою агенцією не витісняло Лихогона з гребеня успіху. На жаль, набір гучних справ у нашому місті завжди був строго обмежений. Перш ніж справу розкрити, спочатку потрібно її знайти. Загалом, більшу частину часу Жорик перебував у стані крайнього занепокоєння. Іноді я побоювалася навіть, що він сам почне робити злочини, аби, розкриваючи їх, переплюнути Лихогона. І ось тепер наші агенції вперше відкрито виявилися по різні боки барикад.