Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

«Господи, ну чому?!» — з голосним стогоном усі мої надії на те, що все, можливо, ще владнається, полягли смертю хоробрих. У даному випадку відговорити Георгія від помсти було неможливо. І відмовитися від власної участі в майбутньому бедламі я теж не могла. Спокійно дозволити Жорику наробити масу небезпечних дурниць? Ні. Таке не в моїх правилах. Не дозволити — не зможу. Спокійно дозволити — теж. Залишається тільки істерично робити дурниці разом із ним. «Ну чому цей Георгій усе життя змушує мене нервуватися?!»

«Цей Георгій» тим часом, не помічаючи моїх страдницьких гримас, провадив.

— Біля станції, я, як звичайно, вирішив зазирнути в кіоск. Просто як у пісні: «А я тільки вийшов на п'ять хвилин купити сигарет». Повернувся у «Форд», а тут хтось накинувся на мене з заднього сидіння.

— Тебе били?! — я відчула, як стискуються кулаки. Зараз уже я й сама жадала відшукати негідників…

— На жаль, ні, — зітхнув Георгій, — бив я. Точніше, намагався бити. Безуспішно. Вони просто накинули мені на голову ганчірку, просочену ефіром, і я вирубався… Отямився у гаражі. Смердить бензином, посередині «Фольксваген Пасат» стоїть із заляпаними болотом номерами, по підлозі якесь залізо та ганчір'я розкидано. Руки-ноги зв'язані, голова гуде. «О! Прочухався!» — радісно вигукує кволий з вигляду мужичок, який сидить у кутку цього гаража за письмовим столом. Мене вже тоді зло взяло. Хоч би мордоворота якого підіслали! Це ж як принизливо! Розуміти, що дозволив викрасти себе якомусь здохлякові… А тут ще дивлюся — обличчя знайоме. І нарешті розумію: переді мною сидить не хто-небудь, а напарник нашого двоюрідного братика. О діла!

— Він живий? — стривожилась я.

— Якщо ні, то я тут абсолютно ні при чому, — завірив Георгій, втім, не надто впевнено. — Якщо він не помер від нервового потрясіння, коли виявив, що я втік, звісно…

— Стривай. Поясни до пуття, чого він від тебе хотів?

— «Куди, каже, — нашу Маруську подів? Якщо скажеш, де дівчисько, відпустимо. Ні, — будеш тут у нас вічність жити». Я коли в суть того, що відбувається, в'їхав, ледь на радощах мотузку не розірвав. Поганенька така мотузочка. Трішки смикнувся — відчуваю, вона тріщить. Зв'язали, називається! Але подумав, що рано поки звільнятися. Вперше в житті пощастило, можна сказати…

— Тобто як де «пощастило»?! З якого це дива?! — обурення моє не мало меж. — Тобі що, так погано зі мною живеться? Чого це ти радієш, коли тебе збираються залишити навічно в якомусь гаражі?!

— Ось вона! — театральним жестом вказав на мене Георгій.

— Хто «вона»? — я злякано оглянула свій одяг.

— Твоя жіноча логіка, — зі знущальною серйозністю пояснив Георгій. — Висновки не мають нічого спільного з передумовами. Якщо сонце жовте, виходить, крокодили південної Африки вміють говорити «гав».

— Неправда! — я зайняла оборону. — Мої крокодили вміють говорити «гав» тільки в тому випадку, якщо вони — собаки!

Кілька секунд Георгій переварював почуте, потім невдоволено постукав себе по чолу, але повернувся все-таки до теми розмови без зайвих коментарів.

— Я зрадів, що злочинці й не думали ховатися. Самі потрапили до мене в руки… Добровільно…

— До тебе в зв'язані руки, — нагадала я, — це все змінює. Ти як той хробак, що просився з мужиками на риболовлю… Але не будемо відволікатися. Отже, тебе запитали: «Де Марія?» А ти?

— Певна річ, кажу, що про місцезнаходження їхньої Марусі уявлення не маю. «Передав, — кажу, — знайомим на збереження, а сам поїхав у справах. Хочете, можу цим знайомим подзвонити. Довідаюся, куди вони її далі поділи». Здох ляк погодився. Обережно так підійшов до мене, розв'язав мотузку. Я, звичайно, зібрався тобі дзвонити, про небезпеку попереджати. Натискаю з’єднання, чекаю один гудок, вішаю трубку, знову тисну з'єднання, аж тут із протилежного кута гаража на мене якась гора мускулів летить. І репетує своєму здохляку щось на кшталт: «Ви що, здуріли!? Ти навіщо йому дзвонити дозволяєш, він же ментів викликає! Дзвонити заборонено!» Я так розгубився, що дозволив у себе з рук телефон вибити. Потім знову нічого не пам'ятаю. Схоже, знову ганчірку на мене накинули.

Забувши про недавню конфронтацію, я обурилася й цілком перейшла на його бік.

— Ганчірку накинули — ти заснув, а як зняли — прокинувся… Знайшли собі папугу! Треба на них у суд подати!

Мою репліку Георгій начисто проігнорував і продовжив свою розповідь.

— Цього разу я показувати, що прийшов до тями, не квапився. Лежу собі, вдаю, що нічого не чую.