Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

Я спіткнулася на півсмішку. Отакої!

— Докладніше його опишіть! — зажадала я, щиро жалкуючи, що під рукою нема записника, де можна було б зафіксувати свідчення.

— А громадянка сама не знає? — якось навіть кокетливо посміхнулася сусідка. — В окулярах такий, білявенький. Вбраний гарно. Я біля під'їзду сиділа. Дивлюся, новенький хтось до нас заходить. Потім чую, на першому поверсі ключами шарудить. Мабуть, думаю, брат до сусідки приїхав… Але тепер-то зрозуміло, який він їй брат…

Мені, на відміну від бабусі, нічогісінько було не зрозуміло.

— А що, чи надовго нині за таке садовлять? — поцікавилася в міліціонера осміліла сусідка. — Чи це так, для остраху, щоб призналася? — бабуся знов кинула лукавий погляд на наручники.

Цієї миті двері в парадному голосно ляснули й за якусь мить на порозі мого офісу з'явився схвильований Георгій. Найсправжнісінький. Живий і неушкоджений.

— Кгм! — ошелешено застиг у дверях мій чоловік.

— Ой! Як у французькому кіні! — сплеснула руками сусідка. — Цю на коханці спіймали, а тут чоловік нагодився. Ой лихо! Я жінка пристойна… Я, мабуть, піду до себе, бо зараз ще битися почнуть…

Сусідка радісно забубоніла щось собі під ніс і задріботіла нагору шукати захисту за своїми надійними дверима. Жорик причинив за нею.

— Ну нарешті! — з докором глянув на Георгія мій наглядач. — Я тут уже не знаю, що з нею робити…

— Кгм! — знову повторив Георгій, розширеними очима дивлячись на мої наручники.

— Ти? Ти?! Ти! — до мене, нарешті, дійшло, що відбувається. Незважаючи ні на які перешкоди, я кинулася до Жорика й волоком потягла за собою бідолашного міліціонера.

Перш за все мене відчепили від наручників. Далі — принесли купу вибачень. Нарешті — мало не завдали Георгію тяжких тілесних ушкоджень за неправильно поставлене завдання.

— Ну, ти даєш! — журився мужній з вигляду міліціонер. — Не можна було попередити, що тут дружина може бути? Сказав: затримай того, хто там порпається. Так перед дамою підставити! Та тобі за таке по шиї треба надавати!

Молодший був би — надавав, а зараз уже гонору не стільки.

— Ну вибач, — знизав плечима Георгій, — хто ж міг припустити, що Катерина сюди приїде?

— Знову я в усьому винна?! — обурювалась я, наливаючи всім кави.

Виявилося, що мій тюремник прийшов до нас за дорученням Георгія і затримав мене цілком помилково. Причому Жорик вважав, що сталося це з його, тюремникової помилки, а тюремник — що помилка була Жорчиною. Помирилися на тім, що винна в усьому я, і обоє накинулися з докорами.

— І ви, між іншим, теж, — заявив колишній тюремник. — Хіба не можна було по-людськи сказати, що ви — господиня? До чого було придумувати якихось блондинів…

— Кого вона придумувала? — миттєво насупився Георгій.

— Я тобі потім поясню, — чарівно посміхнулась я, намагаючись швидше змінити тему. Звітувати перед стороннім міліціонером про особисті методи пошуку не хотілося. — Ви мені краще докладно поясніть, що значить оцей безлад і навіщо заслано до нас у квартиру міліцію?

З'ясувалося, що Георгій знав про безлад заздалегідь, бо почув, як зловмисники домовлялися влаштувати обшук у нашому офісі. Знаючи, що випередити їх не встигне, Георгій, не довго думаючи, подзвонив своєму давньому приятелю, славному представнику правоохоронних органів, який, до того ж, працював за два кроки від нашого дому. Приятелеві Георгій нічого до пуття не пояснив, повідомив тільки, що отримав інформацію про напад, який планується на наш офіс. Мовляв, на детективну агенцію «Order» готується напад, терміново мобілізуйся і дій! І попросив знешкодити злочинців та дочекатися його, Георгієвого, прибуття.

— То он чому ви цікавилися, що я тут роблю! — раділа я з власної кмітливості.

Приятель Георгія виявився людиною на подив коректною. Разів зо два зажадав від Жорика пояснень і отримав категоричну відмову, тому лише мовчки розвів руками й промовив загадково:

— Ну то тепер нарікай на себе! Непрошено й робити права не маю…

Мені знадобився якийсь час, щоб зрозуміти, що він мав на увазі. Фраза, очевидно, означала щось на зразок: «Не маю права надавати допомогу, якщо не просять».

Як не дивно, Георгій зрозумів товариша з півслова. Певне, у них давно виробився цей своєрідний недорікуватий сленг.

— І не роби, — відповів Георгій.

— Сподіваюся, ти глухаря не вішатимеш? — стурбувався раптом долею якогось птаха міліціонер. — Якщо будеш вішати — то не на мене, please. Я офіційно цей напад оформляти не буду.