Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Агов, є тут хто? Відгукніться! — я усвідомила, що злочинці навряд чи чесно мені озвуться, та вирішила трохи змінити тактику. — Ну, глядіть же! Нарікайте на себе! Я йду! Хто не заховався — я не винна!

Я роззулася, озброїлася совком, який мешкав у коридорі за шафою і, старанно переступаючи безладно розкидані по підлозі речі, заходилася досліджувати квартиру.

Усе догори дном! Шухляди столу вивернуті, папери валяються по всій кімнаті, одяг викинуто з гардероба, ліжко, що складається в шафу, — наполовину розкладене та звисає, ніби язик із собачої пащі. І як, питається, я можу шукати чоловіка в такому безладі?

Я ретельно обстежила руїни домашнього затишку і не знайшла жодної живої істоти, зате знайшла безліч значно корисніших речей. Свої стоптані, але ніжно улюблені босоніжки, трагічно загублені влітку. Прощального листа від одній близької мені в молоді літа людини, котрого я так ретельно ховала від можливих ревнощів Георгія, що сама забула, де він. Нові шкіряні рукавички, що зникли в Сестриці минулої зими…

— Ось бачиш! Шукала одне — знайшла інше! Якщо хочеш знайти Жорика, шукай що-небудь протилежне! — наполегливо нагадала я собі вголос. Розмовляючи сама з собою, я завжди почувалася значно впевненіше. Кмітливий співрозмовник надзвичайно зменшував напруження в критичних ситуаціях.

Ще кілька хвилин я безглуздо тупцювала на місці, розриваючись між бажаннями негайно кинутися давати цьому лад і терміново знепритомніти, щоб усе це більше мене не обходило.

— Ні. Мушу залишатися дієздатною. І при цьому краще нічого не чіпати. Раптом доведеться викликати міліцію.

Подумки я миттєво змалювала картину завтрашнього ранку. Я, пряма і горда, дивлячись вологими очима кудись за шибку, ворушу самими губами, викладаючи мужньому з вигляду представнику органів, що тут сталося.

— Учора вдень був цей дивний дзвінок. Я стривожилася і поїхала в місто. У квартирі Георгія не виявилося, зате виявився цей жахливий безлад. Я не турбувала вас, поки не перечекала стільки, скільки потрібно в, подібних ситуаціях…

— Для жінки вашої зовнішності ви вчинили на подив розумно. Тепер ми знімемо відбитки пальців зловмисників.

Тьху ти! І чого я раптом перетворилася на таку дурепу? Невже поява в домі пречудової Марії породила в мені стільки комплексів? Тільки й думок тепер, що про власну зовнішність! — останню фразу, зрозуміло, я говорила не представникові органів і навіть не в уяві. Обурення налякало вигаданого міліціонера, й він відразу випарувався. Вчасно! Ще тільки й бракувало, щоб побачена картинка збулася. Так і накаркати недовго. Раптом Жорик дійсно не з’явиться до наступного ранку?

Я оцінила можливі збитки, яких це завдасть моїм нервам, і зрозуміла, що таки доведеться терміново шукати. Я продефілювала в кухню з таким виглядом, начебто нинішній стан офісу цілком мене влаштовує. Клацнула кнопкою на чайнику, — єдиному представнику електронної техніки, який беззастережно мене слухався, дочекалася кави, зробила кілька ковтків і спробувала надумати все-таки бодай щось ділове.

— А може, й не було ніяких зловмисників? Може, це сам Георгій таке в поспіху накоїв? — з надією запитала я себе.

— Ні! — безжально відповіла я собі ж таки. — Усе життя залишався вдома сам без особливих втрат для порядку, а тут раптом різко зіпсувався? Сумнівно. Крім того, Жорик із його патологічною пристрастю доводити все до логічного завершення, на такому безладі не зупинився б. Якби вже він задумав чинити безлад, то, напевне, й подушки крісел порозпорював, і стіл би на трісочки розібрав…

Цієї миті в двері подзвонили. Тільки цього мені й не вистачало! Ми ж усіх попередили, що їдемо у відпустку!

— Хто там? — я наткнулася поглядом на ланцюжок і згадала про те, що мушу діяти обережно.

— Відчиняйте, міліція!

Тремтячими руками я вчепилася в замок.

«Хай їй грець, тій моїй уяві! Тепер міліцію напророкувала! Господи, які ж новини привели представників органів до нашого офісу?»

До того моменту, коли двері нарешті відчинилися, я була зовсім не в змозі міркувати. Думки заполонив образ коханого. Невже все настільки погано?

— Що ви тут робите? — мужній з вигляду представник органів сховав посвідчення та спідлоба втупився в мене.

— Що з ним? — у свою чергу заговорила я, наказуючи сама собі заспокоїтися.

— З ким? Почекайте, відповісте спочатку на моє запитання. Що ви тут робите?

— Шукаю, звичайно. Що ще я можу тут робити!

— Що шукаєте? — працівник органів невдоволено насупився і навіщось поставив ногу в отвір дверей. — Поясніть негайно.