Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

«Наказано тебе погодувати. Видно, важливою птицею вважаєшся», — кинув Гора мені та клацнув кнопкою на електричному чайнику.

«Я таке не їм», — категорично замотав я головою.

«Твоя справа — вищирився лиховісною посмішкою Гора, — іншого нічого нема. Й не буде. Захочеш жерти — і мівіну їстимеш. Тим більше з грибами. Повір мені, я — медик. Відповідально заявляю — людина може бути вибагливою до їжі, тільки коли не голодна».

Від такого сполучення — медик і гриби — мені зробилося нудно. Схоже, доля просто знущалася з мене.

— Так, не поталанило…

— «З іншого боку, — подумав я, — можливо, хтось згори подає мені сигнал, щоб тут не залишався».

«Не їстимеш сьогодні — твоя справа. Завтра, виходить, будеш учорашнє їсти», — заявив Гора й подався до виходу. Ну, після такої обіцянки, ти ж розумієш, я там довго не просидів би. Утік із полону, тому що погано годували.

— Як же ти втік?

— Загалом без труднощів, аж кривдно. Гора дурнем виявився рідкісним. Виходячи, гаража не замкнув. Піднапружився я, розірвав їхні кволі мотузки. Стільниковий свій забрав. Підкрадаюся до дверей — глянув, а вони відчинені. Я спочатку думав причаїтися за дверима та надавати йому гарненько. Чекав, чекав… Не йде ніхто. Півдня чекав, як дурень. Втім, що за користь від того, що наб'ю комусь пику? Подумаєш, зайшли хлопці в гараж, а тут я. Інша річ, спіймати злочинців на гарячому… І тут мене осяяло. Глянув я на годинник і зрозумів… Адже саме зараз нещасний Леонід разом із паном Здохляком роблять наліт на мій офіс! А виходить, можна притягти їх до відповідальності просто негайно. Не шукати доказів їхньої причетності до автокатастрофи. Не порпатися в справах спадщини, нічого до пуття не розуміючи. Затримати за наліт на офіс! Спіймати на місці злочину! Це істотно спрощує справу! Схопити злочинців під час несанкціонованого проникнення в чуже помешкання! Подальше їхнє невтручання в долю нашої Марії тоді гарантовано. Тим більше, що сам я їх ловити не збирався. Зробити це повинен був справжній діючий мент. Загалом, подзвонив я приятелю, заслав його ловити моїх грабіжників, і сам теж у офіс кинувся. Стомився сторожів своїх чекати в темниці. Вирвався на волю, пішов їх сам розшукувати.

Незважаючи на хепі-енд Жорчиної історії, мої думки були вкрай трагічні. Це все, звичайно, здорово, але…

— Де «Форд»?! Ця сволота забрала мою машину?

— Ні. Тобто, так. Але спочатку вони забрали «Форда» в мене і біля свого гаража покинули, а потім я в них його назад забрав.

Я кинулася до вікна, переконалась, що улюблене авто мирно пасеться біля під'їзду, й дозволила собі заспокоїтися. «Здається, всі кохані на місці. Слава Богу!»

— Добре все, що добре кінчається, — посміхнулася я і навіть цьомкнула чоловіка в колючу щоку.

Поцілунок Георгій прийняв із задоволенням, а ось із твердженнями моїми був не згоден.

— Нічого не добре й нічого не кінчається! У домі бардак, злочинців не спіймано… До речі, — Георгій раптом підозріливо примружився, — слухай, але ж цього не може бути!

— Чого?

— Тебе тут! Тут повинен бути Здохляк разом із цим їхнім Леонідом… Вони не змогли б так швидко впоратися. Коли ти зайшла в квартиру, тут нікого не було? Стривай… Вікно ж відчинене. Це ти його відчиняла? А крізь ці ґрати здохляк міг пролізти.

Я пошукала в голові й зрозуміла, що зовсім не пам'ятаю, чи зачиняла вікно перед від’їздом на дачу. І потім, дивно все це…

— Серед білого дня вилазити у вікно? Фе… Тобто, я й не думаю, що ці джентльмени можуть мати гарні манери, але, керуючись елементарним здоровим глуздом, вони не повинні були лізти у вікно…

— А які були варіанти? У дверях стирчала ти. Скандалу вони не хотіли. Послухай, тобі не соромно?! Ти злякала мою здобич!

— А ти ледь не зробив здобиччю мене! Замість того, щоб переживати, що дружина ледве ніс до носа не зіштовхнулася з підступними злочинцями, він кидається з обвинуваченнями!

— Вибач, — Георгій замислився, — може, з сусідів хто бачив їх?

— Бачив, — охоче відгукнулась я. — Твій приятель запитав Верхню Бабуленцію, чи не бачила вона сутулого блондина в окулярах. А бабуленція візьми та й заяви — бачила, мовляв.

— Звідкіля ти взяла прикмети брата нашої Марії?

— З голови, — чесно зізналась я, трохи ошелешена черговим пророцтвом. — Розумієш, мені потрібно було шукати тебе… І я переживала, що як буду показувати, що шукаю тебе, то мені обов’язково підкинуть що-небудь зовсім інше… Ну, ти ж знаєш, як я звичайно щось шукаю…