Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

«А допомога потрібна зараз! Ну чого ж я, дурепа, барюся?!» — титанічними зусиллями я змусила себе не впадати в паніку та самобичування.

— Марійко, негайно скажи мені міську адресу твого Кузена. Мені дещо треба перевірити… Ніяких заперечень. Мені видніше, як чинити, — намагаючись триматись якомога впевненіше, взялась я роздавати команди. — Артеме, залишайся з Марією, їй зараз потрібен захист. Коли що — викликайте міліцію. Тимку, стільниковий ввімкнено?

«Тільки б на Жорика напали через яку-небудь іншу справу! Тільки б!» — подумки голосила я, поки мчала до зупинки електрички. Від переживань навіть забула про себе вилаяти Георгія, що забрав «Форда», не передбачив, що мені, може, складно буде кидатися на героїчні пошуки викраденого чоловіка пішки.

І хто б міг подумати, що в нашій країні мешкає так багато люду? Якби чиновники користувалися суспільним транспортом, то, напевне, давно оголосили б загальнодержавну боротьбу з жахливим перенаселенням держави.

«А може, всі кинулися шукати Георгія синхронно зі мною? Цілком реально, зважаючи на моє патологічне невезіння. У громадському транспорті, гадаю, панує благодать і роздолля лише тоді, коли я їжджу на „Форді“… Пригадую, Тимко розповідав навіть, що їхав до нас електричкою сидячи. Сидячи, а не в наполовину завішеному стані, як я зараз», — мовчки посміювалась я сама з себе, щоб не впадати в граничне роздратування. А дратуватися було через що: втиснута носом у могутню спину якогось обмотаного полотняною курткою дідугана, я ось уже хвилин з десять як намагалася вивернутися та прийняти зручнішу позу. Ледве це вдалося, як вагон хитнувся й трохи струсив свій вміст праворуч. Величезний візок, навантажений підозріло підмоклими знизу картонними ящиками, діловито гойднувся і наїхав просто мені на ногу. Власник візка, сухорлявий сутулий юнак у окулярах, що примудрявся навіть у такій штовханині читати якусь книжку, не дивлячись, схопився за ручку візка. Зрушувати це важкелецьке нагромадження з нового місця він не квапився. Я з натугою витягла руку звідкілясь із надр юрби, потягнулася та трішки поплескала юнака по плечі. Публіку, ще здатну читати, я завжди поважала, тому грубіянити не хотіла.

— Ваш візок стоїть на моїй нозі, — чемно звернулась я до юнака, — нічого, не заважає?

— Ні, ні, — неуважно відповів він, не відриваючись від книги, — все гаразд. Зовсім не заважає…

Я розгубилася настільки, що навіть забула про свою повагу до читача.

— Молодий чоловіче! Ви вже визначтеся: або з книжкою, або з візком… Ви ж тут не сам, зрештою!

Юнак відірвався нарешті від чтива й невдоволено роззирнувся навсібіч.

— На жаль, не сам. Не погодитися з вами не можна.

— Будьте люб'язні, заберіть візок із моєї ноги.

— Так, будь ласка, — юнак, що за ближчого розгляду виявився не настільки вже юним, глянув на мене, як на сварливу бабу, знизав плечима й відвернувся. Візок він при цьому зрушив, але, на жаль, не в той бік… Коли замочене перед цим у всьому околишньому бруді друге колесо візка наїхало на мою вже хвору ногу, я не витримала.

— Ну, знаєте! — з цими словами я сперлася всім тілом на ящики та рвучко висмикнула ногу. Треба ж було статися, що саме цієї миті електричка зупинилася. Причому, не просто зупинилася, а на особливо рейтинговій зупинці. На тій, з якої можна було пересісти на іншу електричку, потрібнішу. Добрих три чверті вагона, виявляється, їхали саме на ту потрібну станцію. Вони рвонули до виходу та звільнили візкові місце для маневрів. Від мого поштовху він трохи нахилилася, не втримав рівноваги й розсипався по тамбурі ящиками, які розкривалися на льоту й вивергали морожені курячі стегенця. На щастя, за кілька хвилин майже всі вже вийшли з тамбура.

Юнак начисто забув про своє чтиво.

— Як завжди! — заголосив господар курячих ніг, кидаючись збирати свою власність. — Варто гарненькій білявці з'явитися на обрії, як відразу на голову сипеться купа неприємностей.

— Ваша голова на підлозі тамбура? — я наївно закліпала. — Неприємності, як бачу, висипалися на підлогу…

Улещена «гарненькою білявкою», як назвав мене юнак, звичайно ж, виключно через свою короткозорість, я все-таки вирішила допомогти нещасному й тепер теж збирала курячі останки в ящики.

— Прошу не кривдити товар! — грізно поправив окуляри юнак. — Курячі ноги — це приємності, а ніяк не навпаки, — після цього він із відчаєм зазирнув у ящик і сумно додав: — Були. Це третя моя робота за останній місяць! — юнак тяжко зітхнув. Далі витяг із кишені вітрівки білосніжного носовика, швидко дихнув на обгорнуту в пил курячу ногу та заходився дбайливо протирати особливо забруднені місця. Нога не відчищалася. Юнак чортихнувся і з силою пожбурив її в дальній кут тамбура. Потім опанував себе, вибачився (здається, перед ногою) і знову підняв її з підлоги.