Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

Ці настирливі дурощі в свідомості жахливо дратували й ніяк не давали зосередитися. Я сіла на ліжко та заходилася масажувати скроні. Кажуть, це стимулює роботу мозку.

«Не уявляю, кому він міг знадобитися? — полізла в голову чергова порція маячні. — Може, це просто жарт? А може, моя ненька здійснила свій давній вирок викрасти худющого Жорика собі на відгодівлю?»

Схоже, стимулювати в моїй голові абсолютно не було чого.

Я відчула себе жахливо нещасною. Ну чому в нас усе не як у людей? Хотіла відпочити від таємних справ, — нарвалася на якусь засекречену білявку. Хотіла спровокувати власного чоловіка на подвиг, — і ось тепер змушена сама виказувати чудеса героїзму. Тільки знати б, де на ці чудеса попит. І чи варто здіймати галас, дзвонити в міліцію, до військових і жіночої збірної з кік-боксингу; може потрібно навпаки — сидіти тихо, боятися нашкодити, змусити себе заспокоїтися та чекати на чергові звістки від Георгія?

Прийняти рішення сама я була не в змозі. Тимкова порада виявилася просто необхідною. Аж ніяк не тому, що його думка могла виявитися мудрою (тут я саме була впевнена в протилежному), а тому, що повинен же бодай хтось розділити зі мною тягар відповідальності за прийнятий до виконання план дій.

«Ет, Жорочко, Жорочко! Ну чому ти вічно все робиш невчасно? Надумався ж зникати саме тоді, коли в мене не лишилося жодних сил для боротьби з неприємностями…»

Я вийшла в коридор.

— А Ольга мене покинула через дитину, — долинав із вітальні Артемів голос.

«Господи, його послухати, то він просто Дон Жуан якийсь!»

— Ти відмовився визнати батьківство? — глузливо цікавилася білявка, котра, здається, вірила Тимковим балачкам приблизно настільки ж, наскільки і я.

— Я? — Артем очевидячки на ходу змінював складену подумки розповідь. — Атож. Відмовився. Але це мені, типу, не допомогло.

— Тобто?

— Непорозуміння. Усе моє життя — суцільне непорозуміння.

— Не труї душу. Розповідай. Цікаво ж.

Цього разу я прогнала рештки коректності: припинила німо стовбичити на порозі та увійшла все-таки до кімнати.

— Здрастуйте, — білявка знічено спіткнулася на півслові й опустила вії.

При денному освітленні, загорнута в плед, вона мала значно менш ефектний вигляд, аніж учора вночі. Це істотно поліпшило моє до неї ставлення. Тому я привітно кивнула у відповідь.

— Це Катерина. Та сама, про яку я тобі говорив, — відразу заторохтів Артем. Мені на мить стало зле. Уявляю, що міг наторочити про мене Тимко з його знудьгованою за вдячним слухачем уявою. — А ми тут життєвим досвідом ділимося, — всміхнувся він.

— Не слухай його, він тебе поганого навчить, — мовила я білявці, яка в моїй присутності зробилася раптом жахливо тихою і скромною.

— Чого це «поганого»? — обурився Артем. — Тільки гарного! На моєму кепському прикладі Марія навчиться уникати помилок… Ось, приміром, зараз я розповідав історію, як розстався з однією дівчиною через дитину.

— Знаю, знаю, — я не могла принагідно не познущатися з сусіда. — Ви прожили разом п'ять років. Потім ти довідався, що в неї двоє дітей, яких вона від тебе ховала. Ти жахливо образився й покинув її. Вчинив негідно…

Артем на мить занімів, і очі його обурено покруглішали. Як це я можу раптом так паплюжити його перед гостею?!

— Неправда! — кинувся він пояснювати білявці. — Не було такого. Це Катерина жартує так… Ні з ким я не жив разом п'ять років. І нікого не кидав. Це мене всі кидали… Катю, ну поясни ж, що ти пожартувала!

— А я тобі повірила! — пафосно примружилася білявка, та відразу й не витримала, пирснула сміхом.

— Ну що тут смішного? — ображався Тимко. — От вічно, типу, тільки вирішу щось розповісти, як з’являються всякі, з пуття збивають. «П'ять років разом прожили!» Навигадують же такого… Нормальна людина стільки часу разом із однією жінкою прожити, типу, не зможе. Тут більше трьох діб важко витримати, з нудьги виєш…

— Не відволікайся від історії про дитину, — перебила білявка.

— А… Ну звісно. Загалом, типу, було так. Пішли ми з однією панянкою в Макдональдс. Ну, треба ж її було десь вигулювати. А тут… Підходить якийсь карапуз років, типу, п'яти, смикає мене за руку і радісно кричить: «Татку, татку! Бігмак хочу! Ти мені вже рік бігмака не купував…» Ну що на таке можна відповісти? Я, типу, мовчу, очі викочені до нормального стану привести намагаюся. А панянка моя раптом як завелася. «Завжди підозрювала, що ти негідник і ошуканець! — кричить. — Якби не зустріли зараз твоєї дитини, я могла б так нічого і не довідатися!» Одним словом, образилася вона, типу, і втекла. Істеричка.