Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

Я нашвидкуруч начепила щось дачне, спустилася в кухню, що слугувала одночасно й за вітальню, а по суті була верандою. Артем із самого рання сидів у головах гарненької гості. Та, здасться, ще спала.

— Як справи? — поцікавилась я.

— Начебто нічого. Вона, типу, ще заслабка, щоб довго розмовляти. Але дещо мені вдалося довідатись до того, як знову заснула. Її звуть Марія.

Те, яким піднесеним тоном сусід вимовив останнє слово, не залишало сумнівів, що він уже начепив на нашу гостю такий собі небесно-романтичний образ.

«Ось і добре, — вирішила я, — отже, стежитиме за здоров'ям дівчини належним чином. Хоча шкода хлопця. Напевно виявиться, що в такої панянки давно вже власний штат розкішних наречених».

— Моя допомога потрібна?

— Та, типу, ні. Все нормально. Марії просто треба відлежатися. Вона, схоже, пережила сильне потрясіння.

Власна непотрібність чомусь ще більше мене засмутила. І навіть стороннім білявкам я ні до чого… Приготувала сніданок і вирішила трохи погуляти околицями.

«Ну який же все-таки черствий народ мужики», — сумно міркувала я, розуміючи, що Жорикові дійсно просто не спадає на думку подзвонити й довідатися, як у мене тут справи. Справи, за його уявленням, можуть бути тільки в нього. «От цікаво, — мстиво примружилась я, — а якби зі мною сталося зараз що-небудь? Він, як і раніше, займався б власними справами?» Моя уява отримала благодатний ґрунт і почала розлючено змальовувати неймовірні пригоди, що діються зі мною. Приміром, гуляючи, я наткнуся на лігвисько бандитів. Звичайно, відразу подзвоню Жорикові. Зашепчу в трубку, мовляв, він мені тут негайно потрібен… А він, звичайно ж, сухо відповість, що зайнятий і передзвонить пізніше. І тоді я залишуся без жодної підтримки й буду змушена сама вивести банду на чисту воду.

«Жорикові потім буде до болю соромно! — радісно думала я, прокручуючи в мозку картини моєї переможної появи і його, Жорикового, каяття. Або ні, краще не так… Уява вже перемкнулася на нову модель ситуації. Мене викрадуть! Так, так… Причому, через його, Жорикові, дурощі. Бандити, які полюють на Марію, нападуть на мене де-небудь отут. У лісі. Відвезуть до страшного підвалу, що кишить мишами. Візьмуться випитувати, де Жорик ховає знайдену дівчину. Я, звичайно, героїчно мовчатиму. Все, що я встигну зробити до того, як страшні лаписька тих здорованів скрутять мене, це послати Жорикові умовний сигнал».

Колись, жартома прокручуючи в розмовах можливі ситуації такого штибу, ми з Георгієм умовилися про кодовий дзвінок, що означав: «Небезпека!» Один гудок. Потім відімкнутися. Потім знову набрати номер. Якщо можеш, говори, що сталося. Не можеш — і так зрозуміло: діється щось недобре.

Я не зможу. Здоровані спробують відібрати телефон. Перш ніж здатися, я встигну зітерти з дисплея набраний номер (хоча краще було б, звичайно, з'їсти телефон), щоб не дати бандитам ніяких ключів до Георгія. Я навіть посміхнулася, уявляючи, як кусатиме лікті Жорик, розуміючи, що сам винен у моєму викраденні. Як переверне догори дном усю область, щоб врятувати мене. Як захлинеться від напливу почуттів у мить зустрічі… Як уважно зазирне в очі своїм глибоким карим поглядом, що стане раптом таким теплим, таким ніжним… Як пальці мої звично пробіжаться по його твердому коротко підстриженому волоссю на знак того, що пробачаю… Як він заприсягнеться більше ніколи не полишати мене саму…

Я вже збиралася вичитати власній уяві за надмір романтичності, як раптом почувся телефонний дзвінок. Після одного гудка трубка підозріло замовкла. У мене похололо всередині. Дисплей повідомляв, що дзвінок був від Георгія. Телефон задзвонив знову, я вчепилася обома руками в кнопку «Yes». Важке дихання по той бік супроводилося чиїмось віддаленим криком:

— Ану клади мобілу, дзвонити заборонено! — кричав хтось зовсім не Жорчиним голосом.

Зв'язок обірвався. Я відчула, як підгинаються ноги. О ні! Невже уява знову витворяє зі мною свої жорстокі штуки? Невже вигадане знову збувається? Таке траплялося й раніше, але, варто зізнатися, то були дрібниці й уже ніяк не в настільки перекрученій формі…

— Жорику, Жорику, візьми ж трубку!!! — репетувала я телефонові, хоча була вже твердо впевнена, що зв'язок більше не поновиться.

Я вдерлася в дім з твердим наміром вчинити переполох, але відразу притихла. У вітальні красувалася дбайливо вкрита пледом білявка, що напівлежала на дивані. Артем жваво розповідав щось, виписуючи по кімнаті радісні па. Якби в Тимка був хвіст — поза сумнівом, його зараз було б розпушено.